Учет портфеля и сделок: опыт и выводы

Учет портфеля и сделок: опыт и выводы Инвестиции

Управление затратами предприятия на основе организации центров финансовой ответственности

Статья посвящена вопросам, связанным с выделением центров финансовой ответственности на предприятии и формированием системы учета затрат в управленческом учете. Такие данные особенно необходимы топ-менеджменту в современных кризисных условиях для принятия правильных и своевременных управленческих решений.

Как спроектировать финансовую структуру предприятия на основе ЦФО?

При внедрении управленческого учета на предприятии можно столкнуться с парадоксальной ситуацией, когда одни и те же данные поступают из разных служб компании: цифры могут (и будут) отличаться, поскольку каждое из подразделений до этого собирало информацию «для себя», так, как считало правильным. Соответственно, одной из задач является сверка данных, составляемых в разных подразделениях, чтобы финансово-экономическая служба могла определить, какие показатели использовать в управленческом учете.

В соответствии с теорией и практикой корпоративного управления отдельные компании, структурные подразделения, службы, цехи, отделы или группы являются центрами финансовой ответственности (ЦФО). Их руководители несут ответственность за конкретные участки работ и выполнение поставленных руководством задач. В зависимости от полномочий и ответственности руководителей структурной единицы она может быть центром затрат, центром доходов, центром прибыли, центром инвестиций.

Центр затрат — подразделение (совокупность подразделений), руководитель которого отвечает за выполнение поставленных задач в рамках выделенного бюджета затрат. Существуют два основных типа центров затрат: центр нормативных затрат и центр управленческих затрат.

Центр нормативных затрат — подразделение (совокупность подразделений), руководитель которого отвечает за достижение планового уровня затрат на единицу продукции (работ, услуг) (например, производственный отдел, отдел закупок).

Центр управленческих затрат — подразделение (совокупность подразделений), руководитель которого отвечает за достижение планового уровня суммарных затрат (например, бухгалтерия, администрация).

Центр доходов — подразделение (совокупность подразделений), руководитель которого в рамках выделенного бюджета затрат отвечает за максимизацию доходов от продаж.

Центр прибыли — подразделение (совокупность подразделений), руководитель которого отвечает за максимизацию прибыли (обладает полномочиями принимать решения, влияющие на прибыль, путем как снижения затрат, так и увеличения доходов).

Центр инвестиций — центр ответственности, руководитель которого обладает полномочиями руководителя центра прибыли, а также отвечает за уровень и эффективность инвестиций.

На практике финансовую структуру любого предприятия можно описать с использованием вышеуказанных типов центров финансовой ответственности.

Пример 1

Рассмотрим пример построения финансовой структуры компании «Свежий ветер» (название условное), осуществляющей торговлю товарами массового спроса нескольких товарных групп на базе своих филиалов в различных регионах.

Головная (управляющая) компания состоит из подразделений, работающих по семи функциональным направлениям:

  • административная деятельность;
  • маркетинг;
  • информационные технологии;
  • логистика;
  • складская деятельность;
  • закупки;
  • продажи (по видам товаров).

Кроме того, у организации есть четыре филиала в разных регионах, каждый из которых состоит из подразделений, ведущих такую же деятельность, как и управляющая компания.

Для более удобной и полноценной интерпретации данных управленческого учета каждому ЦФО рекомендуется присваивать определенный уровень. Например, первому уровню соответствуют: головная (управляющая) компания и ее территориальные филиалы; второму — подразделения, сгруппированные по функциональным направлениям деятельности всей компании; третьему — отдельные структурные подразделения управляющей компании и филиалов. В соответствии с определенными уровнями каждому ЦФО присваиваются коды. Компания использовала для кодировки ЦФО во внедряемой информационной системе шестизначные коды: первые две цифры указывают на территориальное подразделение компании (10 — Головная компания, 20 — Филиал 1 и т. д.). Первые две цифры «00» в коде ЦФО означают, что речь идет обо всей компании.

Вторые две цифры указывают на направление деятельности:

01 — Администрация;

02 — Маркетинг;

03 — Информационные технологии;

04 — Логистика;

05 — Складская деятельность;

06 — Закупки;

07 — Общие продажи;

08 — Продажи первого товарного направления (ТН 1);

09 — Продажи ТН 2;

10 — Продажи ТН 3.

Вторые две цифры «00» в коде ЦФО означают, что речь идет обо всех направлениях деятельности.

Последние две цифры указывают на номер подразделения в рамках функционального направления или территориального подразделения. Например, код «10 05 02» означает, что речь идет о головной компании (10), функциональном направлении «складская деятельность» (05), а цифры «02» указывают на второе подразделение головной компании в рамках этого функционального направления (склад № 1). Третьи две цифры «00» в коде ЦФО означают, что речь идет обо всех подразделениях в рамках функционального направления или территориального подразделения.

Таким образом, агрегированные данные, например, по центру затрат второго уровня 00 01 00 «Администрация» отражают затраты на содержание администрации всей компании (холдинга) (суммарные затраты на содержание администрации головной компании и администраций всех филиалов).

Исходя из этого можно сформировать финансовую структуру компании (холдинга) (табл. 1).

Таблица 1. Финансовая структура компании (холдинга)

Код центра финансовой ответственности

Наименование центра финансовой ответственности

Тип центра финансовой ответственности

Уровень центра финансовой ответственности

10 00 00

Головная (управляющая) компания

Центр инвестиций

1

20 00 00

Филиал 1

Центр прибыли

1

30 00 00

Филиал 2

Центр прибыли

1

00 01 00

Администрация

Центр затрат

2

00 02 00

Служба маркетинга

Центр затрат

2

00 03 00

Управление IT

Центр затрат

2

00 04 00

Управление логистикой

Центр затрат

2

00 05 00

Склады

Центр затрат

2

00 06 00

Служба закупок

Центр затрат

2

00 07 00

Служба продаж

Центр дохода

2

00 08 00

Продажи ТН1

Центр дохода

2

00 09 00

Продажи ТН2

Центр дохода

2

10 01 01

Администрация головной (управляющей) компании

Центр затрат

3

10 02 01

Служба маркетинга головной компании

Центр затрат

3

10 03 01

Управление IT головной компании

Центр затрат

3

10 04 01

Управление логистикой головной компании

Центр затрат

3

10 05 01

Управление складами головной компании

Центр затрат

3

10 05 02

Склад 1 головной компании

Центр затрат

3

10 05 03

Склад 2 головной компании

Центр затрат

3

10 05 04

Проект реконструкции складов головной компании

Центр затрат

3

10 06 01

Служба закупок головной компании

Центр затрат

3

10 07 01

Служба продаж головной компании

Центр дохода

3

10 08 01

Отдел продаж ТН1

Центр дохода

3

10 09 01

Отдел продаж ТН2

Центр дохода

3

30 01 01

Администрация филиала 2

Центр затрат

3

30 02 01

Маркетинг филиала 2

Центр затрат

3

30 03 01

Управление IT филиала 2

Центр затрат

3

30 04 01

Управление логистикой филиала 2

Центр затрат

3

30 05 01

Управление складами филиала 2

Центр затрат

3

30 06 01

Отдел закупок филиала 2

Центр затрат

3

30 07 01

Служба продаж филиала 2

Центр дохода

3

30 08 01

Отдел продаж ТН1 филиала 2

Центр дохода

3

30 09 01

Отдел продаж ТН2 филиала 2

Центр дохода

3

_____________________

В настоящее время рекомендуется каждый центр дохода рассматривать как отдельный проект. Подобным образом в такие ЦФО можно выделить филиалы. В зависимости от траектории развития предприятия (развитие/сокращение) следует изменять организационно-финансовую структуру компании. Следовательно, финансовую структуру следует проектировать таким образом, чтобы ее можно было подстраивать под вновь появляющиеся центры финансовой ответственности. В связи с кризисными явлениями в экономике ряд направлений или филиалов может быть признан убыточным, а их функционирование — нецелесообразным. При правильном планировании финансовой структуры выбытие одной структурной единицы или товарного направление не должно разрушить общую финансовую структуру предприятия.

Где взять данные о затратах?

Руководитель центра затрат отвечает в основном только за формирование затрат (издержек), доходы и прибыль в сферу его персональной ответственности не входят. В свою очередь, руководитель центра доходов отвечает за формирование доходов, однако затраты в сферу его ответственности не входят. Связано это с тем, что издержки в данном подразделении незначительны и не могут оказать существенного влияния на оценку деятельности руководителя такого центра. Например, в отделе продаж ТН1 филиала 2 главная задача — формирование заданной суммы выручки, а издержки на содержание отдела не столь значительны и ими можно пренебречь, чтобы не отвлекать коллектив от решения основной задачи.

Центр прибыли несет ответственность за доходы и затраты той части бизнеса, которая курируется менеджерами данного центра. В сферу их ответственности входит превышение доходов над расходами, то есть прибыль. Надо понимать, что центр формирует условную прибыль, но, добиваясь формирования ее заданной величины, оказывает безусловное положительное влияние на общий финансовый результат организации. Поэтому сумма прибыли центров и сумма общей прибыли могут не совпадать.

Система управленческого учета по центрам ответственности создается в достаточно крупных децентрализованных организациях, функционирует параллельно с обычной системой бухгалтерии или встраивается в нее через разветвленные системы аналитических счетов, нацелена на удовлетворение информационных потребностей внутреннего управления, позволяет оперативно контролировать затраты и результаты на разных уровнях ответственности и оценивать работу отдельных руководителей и центров ответственности на основе первичного анализа отклонений; выполняет роль сигнальной системы.

Важно!

Система управленческого учета может быть внедрена и выполнять возложенные на нее задачи, только если четко определены сферы ответственности отдельных менеджеров, необходимые контролируемые показатели и статьи.

Гибкая смета (бюджет) — метод планирования затрат в управленческом учете. Ожидаемые затраты включаются в смету с расчетом на различные уровни деловой активности. Гибкая смета составляется на основе анализа поведения постоянных и переменных затрат и позволяет пересчитывать запланированные статьи издержек в зависимости от достигнутого уровня объемных показателей, воздействующих на данные статьи. Пример гибкой сметы затрат по центру ответственности представлен в табл. 2.

Таблица 2. Гибкая смета затрат

Статьи затрат

По смете

В пересчете на объем операций

Фактические

Отклонения

экономия

перерасход

Переменные:

материалы

45 700

47 203

46 800

403

оплата труда

26 100

26 970

26 400

570

Постоянные:

амортизация

13 000

13 000

13 250

250

содержание помещений

4300

4300

4650

350

содержание управленческого персонала

14 700

14 700

14 400

300

Итого

103 800

106 173

105 500

1 273

600

Как видим, задание по производству за данный период выполнено на 101,2 %. Более точно оценить отклонения по переменным затратам можно, пересчитав материальные затраты по норме на единицу путем умножения на общее количество выпущенных единиц, по оплате труда — исходя из нормы оплаты за единицу, умноженную на общее число выпуска.

Обратите внимание!

Раздельный учет переменных (себестоимости) и постоянных затрат (управленческих и коммерческих) в планировании, учете и анализе позволяет правильно распределить ожидаемые и фактические результаты по центрам ответственности.

Данные о затратах можно взять из первичных документов бухгалтерского учета. Кроме того, в отношении отдельных видов затрат (как правило, прямых затрат на производство) могут быть использованы оперативные данные о фактическом расходе основных ресурсов (например, технологические нормы расхода сырья, показания приборов учета электроэнергии, израсходованной на технологические цели, и т. п.).

Сведения о затратах отражаются в учете в зависимости от выбранного метода. При учете по фактическим затратам на затраты списывается столько ресурсов, сколько их потреблено по данным первичных документов, при учете по плановым затратам устанавливаются технологические нормативы отпуска материалов, сырья или других ресурсов в производство. Расчет количества потребленных ресурсов производится исходя из цены, умноженной на плановый расход ресурса, который установлен для данного вида продукции. При этом отклонение фактических расходов от плановых необходимо фиксировать в учете в стоимостном и количественном разрезах. Данная информация позволяет планировать и контролировать нормативы расхода основных ресурсов в процессе производства.

Как правильно организовать ведение счетов управленческого учета затрат?

Затраты производства в управленческом учете отражаются в трех направлениях, каждое из которых представляет собой систему взаимосвязанных бухгалтерских записей:

  • по элементам издержек;
  • по статьям себестоимости;
  • по центрам ответственности — местам возникновения затрат.

Счета управленческого учета, на которых отражается аналитическая информация о текущих затратах производства, данные для их контроля по центрам ответственности и для калькулирования себестоимости в рыночных условиях, как правило, составляют коммерческую тайну предприятия.

В зарубежной практике счета управленческого и финансового учета ведутся раздельно. Счета управленческого учета так отделяются от счетов финансового учета, что каждая их группа обобщается как обособленная финансовая система, не связанная между собой никакими общими бухгалтерскими проводками.

В российской практике такая возможность появилась в связи с введением в действие Плана счетов бухгалтерского учета финансово-хозяйственной деятельности организации (далее — План счетов бухгалтерского учета), утвержденного Приказом Минфина России от 31.10.2000 № 94н (в ред. от 08.11.2022; далее — Приказ Минфина России № 94н) (раздел III «Затраты на производство»).

В пояснениях к разделу III «Затраты на производство» Инструкции по применению Плана счетов бухгалтерского учета финансово-хозяйственной деятельности организации, утвержденной Приказом Минфина России № 94н, сказано, что формирование информации о расходах по обычным видам деятельности (затраты производства) осуществляется либо на счетах 20–29, либо на счетах 30–39. В первом случае первичная схема учета и калькулирования себестоимости формируется в едином плане счетов бухгалтерского учета всех операций данной организации. Во втором случае счета 20–29 могут использоваться для группировки затрат по статьям себестоимости, местам возникновения и иным признакам, для калькулирования себестоимости продукции, работ, услуг; счета 30–39 применяются для учета по элементам расходов.

В разделе III «Затраты на производство» Плана счетов бухгалтерского учета содержатся только семь счетов с определенным содержанием. Остальные тринадцать счетов не обозначены, их содержание не указано. Состав необозначенных счетов согласно указанию Инструкции по применению Плана счетов устанавливается организацией исходя из особенностей ее деятельности, структуры, организации управления.

Счета 20–29 относятся к управленческому учету. Они выстроены в точном соответствии с методикой бухгалтерского учета издержек по статьям себестоимости (табл. 3).

Таблица 3. Счета управленческого учета издержек

Счета учета издержек

Статьи себестоимости

Счет 20 «Основное производство»

1. Сырье и материалы

2. Возвратные отходы (по кредиту счета 20)

3. Покупные изделия, полуфабрикаты и услуги производственного характера со стороны

4. Топливо и энергия на технологические цели

5. Заработная плата производственных рабочих

6. Отчисления на социальные нужды

Счет 23 «Вспомогательные производства»

Статьи себестоимости 1–6 к счету 20 «Основное производство»

Счет 25 «Общепроизводственные расходы»

7. Расходы на подготовку и освоение производства

8. Общепроизводственные расходы

Счет 26 «Общехозяйственные расходы»

7. Расходы на подготовку и освоение производства

9. Общехозяйственные расходы

10. Прочие производственные расходы

Счет 28 «Брак в производстве»

11. Потери от брака

Счета учета затрат производства следует дополнить отражающим счетом 27 «Распределение общих затрат» для зеркальной передачи информации, формируемой в финансовом учете на счете 37 «Отражение общих затрат».

Счет 27 «Распределение общих затрат» служит для записи расходов, учтенных по элементам в течение отчетного периода. Сумма расходов по элементам, записанная в финансовом учете по дебету счета 37 «Отражение общих затрат», в свою очередь, одновременно записывается по кредиту счета 27 «Распределение общих затрат» в корреспонденции со счетами 20–29, на которых формируются затраты по статьям, калькуляционным объектам, местам возникновения (центрам ответственности).

Обратите внимание!

Между счетами 27 и 37 в процессе записи первичных данных о расходах по обычным видам деятельности поддерживается полное равенство. Обороты и сальдо по дебету счета 37 «Отражение общих затрат» всегда равны оборотам и сальдо по кредиту счета 27 «Распределение общих затрат». Это равенство обеспечивается без непосредственной корреспонденции счетов 27 и 37 в результате того, что записи на обоих счетах производятся на основе единого массива первичных документов, бухгалтерских справок и расчетов, оформляющих расходы организации по обычным видам деятельности за отчетный период.

Как разработать классификатор и кодификатор управленческого учета?

Классификаторы управленческого учета определяют и описывают различные объекты учета с целью их однозначной трактовки всеми участниками процессов планирования, организации, стимулирования и контроля на предприятии. Количество и типы используемых классификаторов каждое предприятие определяет исходя из своих потребностей. Наиболее распространенными классификаторами управленческого учета, применяемыми в российских компаниях, являются:

  • виды производимой продукции, оказываемых работ и услуг;
  • виды доходов;
  • центры финансовой ответственности;
  • места возникновения затрат;
  • виды (экономические элементы) затрат;
  • статьи калькуляции;
  • виды активов;
  • виды обязательств;
  • виды собственного капитала;
  • проекты;
  • направления инвестиций;
  • основные и вспомогательные бизнес-процессы;
  • типы клиентов;
  • категории персонала.

Управленческая отчетность по ключевым показателям деятельности (КПД) может быть сформирована следующим образом (табл. 4).

Таблица 4. Группировка ключевых показателей деятельности в целях управленческой отчетности

Показатели

Примеры

Показатели, характеризующие эффективность бизнеса в целом

Показатели удовлетворенности акционеров

Рентабельность актива; рентабельность денежного потока; стоимость компании

Показатели удовлетворенности клиентов

Текучесть клиентов; количество постоянных клиентов; количество претензий клиентов

Показатели удовлетворенности и эффективности персонала

Производительность труда; текучесть кадров

Показатели, характеризующие эффективность бизнес-процессов и отдельных функциональных направлений

Показатели эффективности хранения и перемещения товаров

Скорость товарного обращения; стоимость потерь при хранении

Показатели эффективности производства

Объем производства; номенклатура производства

Показатели эффективности продаж

Доля скидок в продажах; охват клиентской базы; рентабельность продаж

Показатели качества

Затраты на сертификацию; доля брака

Показатели эффективности персонала

Отношение фонда заработной платы к продажам; текучесть кадров; количество принятых сотрудников по отношению к количеству претендентов

Финансовые показатели

Показатели ликвидности; показатели оборачиваемости; показатели рентабельности; операционный рычаг

…..

К сведению

Внутри каждого классификатора вводится сквозная нумерация. Если есть необходимость детализировать объекты учета, можно использовать многоуровневую структуру кода.

Классификаторы и кодификаторы играют важную роль и при автоматизации управленческого учета.

Пример 2

В целях управленческого учета и детализации затрат номер счета 23 «Вспомогательные производства», например, можно представить следующим образом:

23.XXX.YYY.0,

где первые два знака — номер счета по Плану счетов бухгалтерского учета (счет 23);

следующие три знака присваиваются на основе классификатора «Вид продукции (работ, услуг) для вспомогательного производства» (штампы для холодной и горячей обработки металла);

следующие три знака берутся из классификатора «Статья расхода для вспомогательного производства» (материалы, топливо и энергия и пр.);

последний символ — свободные знаки.

Тогда субсчета производственного предприятия, открытые к счету 23 «Вспомогательные производства», будут выглядеть следующим образом (табл. 5).

Таблица 5. Детализация затрат по счету 23

Номер субсчета

Наименование объекта учета

23.204

Изготовление штампов для горячей и холодной обработки металла

23.2040000

Изготовление штампов для горячей и холодной обработки металла

23.2040100

Материалы

23.2040200

Покупные полуфабрикаты

23.2040300

Отходы

23.2040400

Топливо и энергия технологическая

23.2040500

Зарплата основная

23.2040700

Отчисления

23.2041000

Стоимость спецоснастки

23.2041100

Содержание и эксплуатация оборудования

23.2041200

Цеховые расходы

23.2041400

Потери от брака

_____________________

Какие данные отражаются на счетах управленческого учета затрат?

Счет 20 «Основное производство» отражает прямые затраты на производство продукции, выполнение работ, оказание услуг, которые являются основными, профильными в деятельности организации. По дебету счета 20 «Основное производство» отражаются прямые затраты, связанные с производством продукции (работ, услуг) в корреспонденции со счетом 27 «Распределение общих затрат». В корреспонденции со счетом 23 «Вспомогательные производства» в дебет счета 20 «Основное производство» списываются затраты вспомогательных производств, связанные с выработанной продукцией, выполненными работами, оказанными услугами в основном производстве.

Косвенные общепроизводственные затраты, относящиеся к подразделениям основного производства, и потери от брака ежемесячно списываются в дебет счета 20 «Основное производство» в корреспонденции со счетами 25 «Общепроизводственные расходы» и 28 «Брак в производстве». В результате на счете 20 «Основное производство» формируется информация о сокращенной производственной себестоимости.

По окончании отчетного года счет 20 «Основное производство» закрывается бухгалтерской проводкой по кредиту названного счета в дебет счета 27 «Отражение затрат производства». В следующем отчетном году записи на счете 20 «Основное производство» начинаются с нулевого сальдо.

Специфика управленческого учета полуфабрикатов собственного производства такова, что затраты производства на остаток полуфабрикатов отражаются как сальдо по дебету счета 21 «Полуфабрикаты собственного производства». Это сальдо по окончании отчетного года не закрывается, а переходит в управленческий учет следующего отчетного года. Переходящее сальдо по дебету счета 21 «Полуфабрикаты собственного производства» уравновешивается переходящим сальдо по кредиту счета 27 «Распределение общих затрат». По дебету счета 21 «Полуфабрикаты собственного производства» в корреспонденции со счетом 20 «Основное производство» отражаются издержки на производство полуфабрикатов, поступивших на склады и в хранилища. По кредиту счета 21 опять-таки в корреспонденции со счетом 20 «Основное производство» списываются затраты на полуфабрикаты, переданные в дальнейшую переработку на другие переделы или проданные сторонним организациям и лицам.

На счете 23 «Вспомогательные производства» отражается информация о затратах предприятия на продукцию и услуги, вспомогательные для основного производства. Прямые затраты вспомогательных производств записываются по дебету счета 23 «Вспомогательные производства» в корреспонденции со счетом 27 «Распределение общих затрат». Расходы по управлению и обслуживанию подразделений вспомогательных производств записываются по дебету счета 23 «Вспомогательные производства» в корреспонденции со счетом 25 «Общепроизводственные расходы». По кредиту счета 28 «Брак в производстве» в дебет счета 23 «Вспомогательные производства» списываются потери от брака, возникшие в подразделениях вспомогательных производств.

Обратите внимание!

Отражение затрат вспомогательного производства в управленческом учете обязательно приводит к тому, что в определенных условиях образуется сальдо по дебету счета 23 «Вспомогательные производства», характеризующее незакрытые издержки подразделений вспомогательных производств, то есть, по сути, незавершенное производство. Сальдо нельзя исключить, и оно определяется в управленческом учете на конец каждого месяца. Кроме того, это сальдо по окончании отчетного периода не закрывается и переносится в управленческий учет следующего отчетного года.

По дебетусчета 25 «Общепроизводственные расходы» отражаются данные о произведенных затратах за определенный период времени (календарный месяц) в корреспонденции со счетом 27 «Распределение общих затрат». Ежемесячная сумма фактических расходов отражается по кредиту счета 25 «Общепроизводственные расходы» в дебет счетов:

  • 20 «Основное производство» — на сумму затрат в подразделениях основного производства;
  • 23 «Вспомогательные производства» — на сумму затрат в подразделениях вспомогательных производств;
  • 28 «Брак в производстве» — на сумму затрат, относимых к забракованной продукции;
  • 29 «Обслуживающие производства и хозяйства» — на сумму затрат в подразделениях обслуживающих производств и хозяйств.

На счете 26 «Общехозяйственные расходы» отражается информация о затратах общеуправленческого характера, непосредственно не связанных с производственными процессами, а также о расходах, включаемых в статью себестоимости «Прочие производственные расходы». По дебету счета 26 «Общехозяйственные расходы» в корреспонденции со счетом 27 «Распределение общих затрат» записываются все суммы затрат, относящиеся к данному счету. После завершения всех операций отчетного года счет 26 «Общехозяйственные расходы» закрывается бухгалтерской проводкой по кредиту названного счета в дебет счета 27 «Распределение общих затрат».

Счет 28 «Брак в производстве» служит для отражения информации о стоимости выявленного брака, издержек по его исправлению и выявлению окончательных потерь от брака в данном периоде. Обычный цикл выявления потерь от брака — один месяц.

Расходы на забракованные предметы, не подлежащие исправлению (окончательный брак), записываются по дебету счета 28 «Брак в производстве» в корреспонденции со счетами 20 «Основное производство» и 23 «Вспомогательное производство». Дополнительные затраты по исправлению брака относятся также в дебет счета 28 «Брак в производстве» в корреспонденции со счетом 27 «Распределение общих затрат». Затраты, связанные с исправлением брака, отражаются по сокращенной производственной себестоимости, поэтому по дебету счета 28 «Брак в производстве» записывается соответствующая часть общепроизводственных расходов проводкой по кредиту счета 25 «Общепроизводственные расходы».

Потери от брака, записанные по дебету счета 28 «Брак в производстве», уменьшаются на стоимость забракованных предметов по цене возможного использования, а также на суммы, подлежащие взысканию с виновников брака — персонала организации или поставщиков недоброкачественных материалов и полуфабрикатов, приведших к браку. В управленческом учете эти компенсации записываются по кредиту счета 28 «Брак в производстве» в дебет счета 27 «Отражение издержек производства». Отметим, что счет 28 «Брак в производстве» сальдо на конечную дату (конец месяца) не имеет.

На счете 29 «Обслуживающие производства и хозяйства» отражаются расходы состоящих на балансе организации обслуживающих производств и хозяйств, не имеющих прямого отношения к основной производственной деятельности организации (например, расходы базы отдыха, столовой, других обслуживающих подразделений).

Суммы затрат записываются по дебету счета 29 «Обслуживающие производства и хозяйства» в корреспонденции со счетом 27 «Распределение общих затрат». Косвенные расходы по управлению обслуживающими подразделениями ежемесячно записываются в дебет счета 29 «Обслуживающие производства и хозяйства» в корреспонденции со счетом 25 «Общепроизводственные расходы».

В управленческом учете на счете 29 «Обслуживающие производства и хозяйства» информация об издержках отражается накопительно, нарастающим итогом с начала отчетного года. Сальдо по дебету на конечную дату каждого отчетного месяца отражает сумму издержек, проведенную с начала отчетного года, что облегчает контроль затрат по центрам ответственности и сметным статьям.

Каковы особенности отражения затрат в управленческом учете?

Нормативной основой отражения затрат в управленческом учете является Положение по бухгалтерскому учету «Расходы организации» ПБУ 10/99 (далее — ПБУ 10/99), утвержденное Приказом Минфина России от 06.05.1999 № 33н (в ред. от 06.04.2022). Рассмотрим варианты отражения затрат в управленческом учете.

I вариант

В соответствии с ПБУ 10/99 расходы по видам деятельности организации, по которым реализации продукции отражается через счет 90 «Продажи», формируются по следующим элементам:

  • материальные затраты;
  • затраты на оплату труда;
  • отчисления на социальные нужды;
  • амортизация;
  • прочие затраты.

Для учета каждого элемента существует возможность вести отдельный счет управленческого учета. В разделе III Плана счетов бухгалтерского учета «Затраты на производство» можно открыть следующие счета:

30 «Материальные затраты»;

31 «Затраты на оплату труда»;

32 «Отчисления на социальные нужды»;

33 «Амортизация»;

34 «Прочие затраты»;

37 «Отражение общих затрат».

По дебету счета 30 «Материальные затраты» в корреспонденции со счетами 10 «Материалы», 16 «Отклонения в стоимости материальных ценностей», 60 «Расчеты с поставщиками и подрядчиками» отражается стоимость израсходованных материалов, покупной энергии, выполненных сторонними организациями работ промышленного характера, материальной составляющей других расходов в корреспонденции с соответствующими счетами. К счету 30 можно открыть субсчета по видам и направлениям материальных затрат.

По дебету счета 31 «Затраты на оплату труда» в корреспонденции со счетами 70 «Расчеты с персоналом по оплате труда», 96 «Резервы предстоящих расходов» отражаются суммы начисленной заработной платы, включая все формы премирования и иные формы оплаты труда персонала, в том числе топ-менеджмента. На данном счете отражаются различные социальные выплаты за счет средств организации, которые не могут быть списаны в дебет счета 69 «Расчеты по социальному страхованию и обеспечению». В дебет данного счета относятся: начисления в резервы предстоящей оплаты отпусков, на выплату ежегодного вознаграждения за выслугу лет и др. К этому счету рекомендуется вести субсчета, характеризующие виды и направления на оплату труда.

По дебету счета 32 «Отчисления на социальные нужды» в корреспонденции со счетом 69 «Расчеты по социальному страхованию и обеспечению» отражают суммы социальных выплат (субсчет 1 — расчеты по социальному страхованию, субсчет 2 — расчеты по пенсионному обеспечению, субсчет 3 — расчеты по обязательному медицинскому страхованию).

По дебету счета 33 «Амортизация» в корреспонденции со счетами 02 «Амортизация основных средств», 04 «Нематериальные активы», 05 «Амортизация нематериальных активов» отражаются расходы организации на амортизацию, начисленные в соответствии с принятыми методами и нормами амортизации.

По дебету счета 34 «Прочие затраты» в корреспонденции со счетами 60 «Расчеты с поставщиками и подрядчиками», 71 «Расчеты с подотчетными лицами», 76 «Расчеты с разными дебиторами и кредиторами», 79 «Внутрихозяйственные расчеты» и другими счетами отражают расходы, которые не нашли отражение на других счетах по учету расходов по экономическим элементам, так как они не относятся ни к одному из них.

Важно!

Ведение субсчетов в данном случае обязательно, так как расходы, отражаемые на счете, разнородны, что может исказить информацию и, как следствие, управленческие решения.

Ежемесячно счета по учету элементов затрат закрывают в дебет отражающего счета 37 «Отражение общих затрат» следующей записью:

Дебет счета 37 «Отражение общих затрат» Кредит счета 30 «Материальные затраты», 31 «Затраты на оплату труда», 32 «Отчисления на социальные нужды», 33 «Амортизация», 34 «Прочие затраты».

Собранные на счете 37 суммы распределяют между калькуляционными счетами и записывают в дебет счетов 20 «Основное производство», 23 «Вспомогательные производства», 25 «Общепроизводственные расходы», 26 «Общехозяйственные расходы», 29 «Обслуживающие производства и хозяйства», а также в дебет счета 44 «Расходы на продажу».

Важно!

Хотя число счетов увеличивается, количество бухгалтерских записей (корреспонденции счетов) при этом уменьшается, так как используются отражающие счета-экраны.

II вариант

Все расходы организации по обычным видам деятельности группируют на счетах 30–34 по элементам затрат. Ежемесячно эти счета закрывают в дебет счета 37 «Отражение общих затрат». Одновременно те же суммы затрат записывают по кредиту отражающего счета 27 «Распределение общих затрат» в корреспонденции со счетами 20 «Основное производство», 23 «Вспомогательные производства», 25 «Общепроизводственные расходы», 26 «Общехозяйственные расходы», 29 «Обслуживающие производства и хозяйства».

На счетах 20, 23, 29 отражают прямые затраты на производство в аналитическом разрезе по подразделениям (местам возникновения затрат), что обеспечивает контроль за отклонениями от норм или от нормативных (запланированных) затрат.

На счете 25 группируют производственные накладные расходы по сметам производственных подразделений (филиалов, цехов, участков и пр.). Это позволяет проконтролировать отклонения фактических расходов по статьям смет.

На счете 26 группируют общие управленческие накладные расходы для контроля за соблюдением смет по филиалам, управленческим подразделениям и другим центрам ответственности (местам возникновения затрат). На отдельном субсчете 26 группируют коммерческие и другие расходы на продажу для детального учета и контроля соблюдения смет соответствующими коммерческими и торговыми подразделениями.

Счета 25, 26 ежемесячно закрывают, списывая собранные на них суммы в дебет счетов 20, 23, 29. Таким образом обеспечивается возможность калькулирования сокращенной и полной производственной себестоимости продукции (работ, услуг), даже с учетом коммерческих расходов.

К счетам 20, 23, 29 необходимо вести по два субсчета: 1 «Остатки незавершенного производства» и 2 «Калькулируемые расходы за отчетный период». В конце отчетного года калькулируемые расходы закрывают записью:

Дебет счета 27 «Распределение общих затрат» Кредит счета 20 «Основное производство», 23 «Вспомогательные производства», 29 «Обслуживающие производства и хозяйства».

Счет 37 «Отражение общих затрат» ежемесячно закрывают, проводя записанную в нем сумму по кредиту счета 37 в корреспонденции со счетами:

15 «Заготовление и приобретение материальных ценностей» — на сумму расходов по заготовке и доставке материально-производственных запасов в организацию;

40 «Выпуск продукции (работ, услуг)» — на расходы по выпуску продукции, выполнению работ, оказанию услуг, включая общие управленческие расходы. Последние учитывают на отдельном субсчете и ежемесячно списывают непосредственно на дебет счета 90 «Продажи» как расходы отчетного периода;

44 «Расходы на продажу» — на сумму коммерческих расходов и издержек обращения за отчетный период;

другими счетами в зависимости от характера текущих расходов по обычным видам деятельности.

Рассмотрим условный пример применения счетов управленческого учета.

Пример 3

В компании используется следующая система управленческого учета (табл. 6–8).

Таблица 6. Счета управленческого учета и примеры записей данных

Содержание записи

Дебет счета

Кредит счета

Сумма

Расходы по элементам перегруппированы и записаны по счетам управленческого учета

20

23

25

25

28

29

27

27

27

27

27

27

2600

1500

1600

1700

300

1000

8700

Списаны отходы сырья и материалов по цене возможного использования

27

20

250

Стоимость выявленного брака

28

28

20

23

220

200

420

Списаны общепроизводственные расходы подразделений вспомогательных производств

23

25

700

Стоимость продукции и услуг вспомогательных производств, переданных в основное производство

20

23

1800

Списаны общепроизводственные расходы основного производства и относящиеся к исправлению брака

20

28

25

25

950

50

1000

Суммы, восстановленные как компенсация потерь от брака

27

28

230

Окончательная сумма потерь от брака списана в издержки основного производства

20

28

440

Таблица 7. Отражение сальдо по счетам

Счет

Наименование счета

№ записи

Оборот

Сальдо

по дебету

по кредиту

по дебету

по кредиту

20

Основное производство

1

2600

2

250

3

220

5

1800

6

950

8

440

Итого

5790

470

5320

23

Вспомогательное производство

1

1500

3

200

4

700

5

1800

Итого

2200

2000

200

25

Общепроизводственные расходы

1

1600

4

700

5

1000

Итого

1600

1600

26

Общехозяйственные расходы

1

1700

1700

27

Отражение издержек производства

1

8700

2

250

7

230

Итого

480

8700

8220

28

Брак в производстве

1

300

3

320

6

50

7

230

8

440

Итого

670

670

29

Обслуживающие производства и хозяйства

1

1000

1000

Таблица 8. Баланс счетов управленческого учета

Счет

Обороты

Сальдо

по дебету

по кредиту

по дебету

по кредиту

20

5790

470

5320

23

2200

2000

200

25

1600

1600

26

1700

1700

27

480

8700

8220

28

670

670

29

1000

1000

Сумма

13 440

13 440

8220

8220

________________

Итак, мы рассмотрели общие положения, касающиеся учета затрат в управленческом учете. На основе этой информации руководство принимает важные управленческие решения, поэтому она должна быть своевременной, полной и актуальной. Также обратим внимание на следующее: в условиях кризиса большинство руководителей предпочитает сократить персонал с целью сокращения издержек. Однако практика показывает, что после значительного сокращения предприятие полному восстановлению не подлежит. Уходят квалифицированные кадры, которые при стабилизации обстановки не возвращаются. Поэтому настоящая статья призвана помочь руководству разобраться с иными статьями затрат, которые можно сократить без сокращения производственного персонала.

Альтернативные модели инвестиций.

1. Модель акселератора (инвестиции в запасы)

Данная модель является самой простой из всех моделей инвестиций. Она была предложена для объяснения инвестиций в запасы, а затем была распространена на все типы инвестиций.

Хранение запасов связано со значительными издержками. Несмотря на это, фирмы осуществляют значительные инвестиции в запасы для достижения бесперебойности процесса производства и поставки готовой продукции. Основными мотивами хранения запасов являются следующие:

1. Сглаживание объемов производства в отраслях с сезонными колебаниями спроса.

2. Обеспечение бесперебойного процесса производства в случае возможных проблем с поставкой ресурсов.

3. Обеспечение бесперебойности поставок готовой продукции конечному спросу в случаях благоприятной рыночной конъюнктуры. Отсутствие готового товара на складе может привести к потере потенциальной выручки и падению репутации фирмы.

4. Незавершенное производство в отраслях с длительным производственным циклом также относится к запасам.

В целом, оптимальный уровень запасов определяется технологий производства и пропорционален выпуску:

Учет портфеля и сделок: опыт и выводы , h>0, (3.7)

где N – запасы. Из (6) следует, что оптимальные инвестиции в запасы равны:

Учет портфеля и сделок: опыт и выводы , (3.8)

т.е. инвестиции пропорциональны приросту выпуска (именно поэтому модель получила название акселератора).

Данную модель можно перенести на совокупные инвестиции[5]. В этом случае уравнения модели будут выглядеть следующим образом:

Учет портфеля и сделок: опыт и выводы (3.9)

Итак, из модели акселератора мы получаем дополнительную информацию о том, что прирост выпуска может также иметь влияние на инвестиции.

2. Модель инвестиций с учетом издержек приспособления

Издержки приспособления могут играть существенную роль в объяснении эмпирических закономерностей инвестирования, объясняя инертность процесса инвестиций. Значительные инвестиции связаны со значительными издержками приспособления (adjustment costs). Издержки установки дополнительного капитала растут быстрее, чем сам объем устанавливаемого капитала. В результате можно предположить, что фирма сталкивается с двумя типами издержек:

1. издержки приспособления, связанные с установкой дополнительного капитала;

2. издержки упущенный выгоды, связанные с тем, что текущий капитал не равен оптимальному уровню капитала.

Фирма выбирает уровень капитала в следующем периоде так, чтобы минимизировать совокупные издержки.

3. q-теория Тобина

Американский экономист, нобелевский лауреат Джеймс Тобин[6] предложил использовать в качестве индикатора инвестиционного климата на предприятии (или в экономике) следующий показатель, получивший название Q‑Тобина:

Учет портфеля и сделок: опыт и выводы (3.10)

где V0 – текущая рыночная стоимость компании (рыночная капитализация),

K0 – запас капитала на фирме (восстановительная стоимость капитала фирмы).

Таким образом, Q0 – это показатель рентабельности капитала на предприятии (или в экономике, если данный финансовый показатель посчитан по агрегированным данным для всей экономики).

Тобин предположил, что запас капитала для фирмы находится на оптимальном уровне, если Q=1. Если Q>1, то фирма по каким-то причинам (быть может из-за издержек приспособления или кредитных ограничений – см. ниже) недоинвестировала, т.е. капитал находится ниже оптимального уровня. Если же Q<1, то фирма характеризуется избытком капитала по сравнению с оптимальным уровнем. Экономическим обоснованием данного предположения послужило следующее: если Q>1, то финансовый рынок оценивает компанию дороже, чем она стоит с точки зрения физического восстановления капитала. Вероятно, это связано со значительным инвестиционным потенциалом компании. Так или иначе, фирма может выпустить дополнительные акции на финансовом рынке, вложить вырученные средства в капитал и при этом остаться в выигрыше.

4. Кредитные ограничения

Кредитные ограничения (credit rationing) в теории инвестиций играют такую же роль, как ограничения ликвидности в теории потребления. Несовершенство финансовых рынков не позволяет фирмам брать кредиты под инвестиционные проекты. В результате, инвестиции могут позволить себе лишь те фирмы, которые имеют хорошие текущие финансовые показатели: прибыль, денежный поток и т.д. Теории, построенные на кредитных ограничениях, объясняют, почему такие факторы, как прибыль, денежный поток и ликвидность активов, могут иметь значительную объясняющую силу при анализе инвестиций.

Про бизнес:  Хайп проекты | Это развод™

[1] Обычно волатильность (изменчивость) того или иного макроэкономического показателя измеряют через стандартное отклонение его темпа прироста (или, что почти то же самое, первой разности его логарифма).

[2] Андрианов В. Место и роль иностранного капитала в экономике России // Общество и экономика. 2001. № 1. С. 75, 77.

[3] Кроме того, можно показать, что приведенная стоимость дивидендов равна приведенному денежному потоку (discounted cash flow) компании. Денежный поток в корпоративных финансах является ключевым финансовым показателем деятельности фирмы (даже важнее, чем прибыль). Он равняется сумме всех поступлений за вычетом всех платежей фирмы, т.е. сколько денег поступило в кассу фирмы за период.

[4] В дальнейших курсах макроэкономики мы будем предполагать, что фирма покупает (арендует) весь капитал на рынке факторов производства. Запас же капитала определяется домашними хозяйствами, которые вкладывают свои сбережения в приобретение капитала. Как мы отмечали выше, это не повлияет на уровень инвестиций: и владелец капитала, и арендатор будут выбирать один и тот же оптимальный уровень инвестиций.

[5] Данная модель даже имеет некоторое теоретическое обоснование. Если технология производства имеет форму функции Кобба-Дугласа (3.6), то условие (4.10) на оптимальные инвестиции выглядит следующим образом:

Þ Þ .

В данном случае h является не константой, а функцией реальной ставки процента.

[6] В дальнейшем q-теория была развита японским макроэкономистом и эконометристом Фумио Хаяши (Fumio Hayashi).

§

Основні якісні ознаки каракулевих шкурок.

Якість шкурок каракулево-смушкової сировини і напівфабрикату залежить від багатьох ознак: густоти, м’якості (шовковистості), блиску, кольору, висоти волосяного покриву, характеру завитків і малюнка, товщини, щільності шкіряної тканини, розміру і ваги, а також від наявності або відсутності дефектів.

Завитки і властивості волосяного покриву.

Характер завитків і ступінь їх поширення по площі шкурки – головні ознаки її якості. Тільки при наявності цінних типів завитків і при найбільшій ступіні їх поширення по площі шкурки набувають значення інші властивості волосяного покриву: густота, шовковистість, блиск та ін.

Завиткам каракулевих шкурок властива виняткова різноманітність по розміру, формі, пружності, щільності та ін. ознакам. Ця різноманітність характерна не тільки для окремих шкур, але в тій або іншім ступені виражена на різних частинах однієї і тієї ж шкурки.

Вся величезна різноманітність завитків класифікується в основному по формі (типам) і розмірам.

Вальок і боб найбільш цінні по формі завитки, властиві кращім каракулевим шкуркам. Вони утворені двома типами волос з різним характером зігнутості: одна частина їх має серпоподібну зігнутість і утворює внутрішню частину завитка, а інша, по формі наближена до замкненого кола, утворює зовнішню частину.

Важливими факторами, які визначають красу і цінність шкурки, є довжина вальків, їх ширина і ступінь розвитку шва – відстань між сусідніми завитками, чим вальки довше і чим рельєфній вони віддаляються один від другого, тим більш шкірка цінна. По довжині вальки прийнято ділити на довгі – 40 мм і більше, середні – від 20 до 40 мм і короткі – від 12 до 20 мм. Завитки валькуватої форми, але довжиною менш 12 мм, називаються бобом.

По ширині хвилюваті і бобасті завитки діляться на три групи: широкі – 8 мм і більше, середні – 4 – 8 мм і вузькі – до 4 мм, чим ширше валик, тим він вище, і як правило, тим з більш товстою шкіряною тканиною поєднується. Шкуркам, які мають валькуваті завитки, але тонку шкіряну тканину властиві вузькі вальки. Середні по ширині вальки поєднуються з середньою по товщині шкіряною тканиною і відповідають кращому сорту каракулю.

Валькуваті і бобасті завитки діляться і по висоті – висота більше ширини, середні – висота і ширина одинакові, низькі або плоскі – висота менш ширини.

Гривки – завитки менш цінні ніж вальки. Цей вид завитка утворюється волосками, які розходяться по обидві сторони від середньої поздовжньої лінії завитка. Гривки також діляться на вузькі, середні і широкі, а по висоті – на плоскі і високі. Широким, крупним гривкам властивий склоподібний блиск і блакитний волос. Для вузьких гривок часто характерна велика довжина. Поєднання вальків і вузьких гривок створює досить гарний малюнок на шкурі.

Кільце – утворюють зігнуті кіски волосків, які формують в верхній частині завитка своєрідне кільце (приплюснуту спіраль), яке лежить паралельно поверхні шкури.

Кільце також буває крупним, середнім і дрібним. Найбільш цінним є крупно кільцевий завиток.

Штопор – це тип завитка, у якого верхня частина створена волосками закрученими в вигляді спіралі. Штопор характерний для низькосортних шкурок з перерослим волосяним покривом.

Горошок – утворюється пучками волосків, у яких на закручених кінцях кісок є дрібні клубочки.

Равлики – завиток малоцінний, зі слабим блиском. Цей тип завитка завдяки своїй пухкості і негарній формі визнається цінним типом завитка. Кіски його закручені подібно черепашці – у основі волос вони утворюють спіраль із досить великим діаметром, а до кінця волос діаметр спіралі поступово зменшується.

Муаровий малюнок – іноді шкурки каракулю мають плоский волосяний покрив без чітко виражених завитків, але з гарним

муаровим малюнком. Такі шкурки схожі на каракульчу, але відрізняються більш великими розмірами і більшою довжиною волос. В таких випадках, коли муаровий малюнок добре розвинутий, шкурки отримують високу оцінку.

Ласи – частини, покриті гладеньким без завитків і муарового малюнка волоссям. Ласи бувають низькі і високі.

Низькі ласи утворені коротким, прямим, щільно прилеглим до шкури волоссям. Подібні ласи спостерігаються в пахах шкури. Високі ласи складаються з більш довгих, які підіймаються над шкурою, прямих або злегка зігнутих волосків. Ці ласи часто бувають розташовані між оформленими завитками, порушуючи красу їх малюнка.

Деформовані завитки не мають визначеної форми і різких контурів, тому що у волосків якими вони утворені нема упорядкованого напрямку. Вони зігнуті в різному ступені, часто хаотично переплетені і мають схожість з повстю.

На задній половині шкурки деформація завитків спостерігається значно частіше, ніж на передній. Часті випадки, коли деформовані завитки розташовані тільки на одній (частіше лівій) стороні шкурки. Присутність деформованих завитків сильно знижує цінність шкурки каракулю.

Фігурність важливий показник якості каракулевих шкурок. Більш за все цінуються шкурки, у яких більша частина площі покрита гарними, рельєфними і щільними валькуватими завитками. Але такі шкурки зустрічаються рідко. У більшості з них один тип завитків межуються з іншим, не таким цінним, наприклад, вальки з бобами і гривками. У деяких екземплярах серед валькуватих зустрічаються ласи або деформовані завитки і т.д.

Розподіл по площі завитків і менш цінних типів підпорядковується такими закономірностями: як правило, кращими завитками покрита огузочна частина, а по формі, так і по рельєфу і поверхні, аналогічне зниження якості завитків спостерігається в напрямку від хребтової зони до поли.

Ступінь прояви цієї закономірності у різних шкурок різна: в одній, по всій площі або на більшій її частині переважає вальок, який в області шиї і ближче до полів починає переметуватися з бобастими завитками при незначному знижені щільності в зоні загривка і шиї. У інших шкурок валькуватий завиток на огузку в напрямі шиї до боків досить швидко починає чергуватися з бобастими, а далі з кільцем, на боках іноді з’являються ласи або малоцінні завитки.

Таким чином, на шкурках утворюються малюнки різної цінності і краси.

Для встановлення порівняльної товарної цінності і краси шкурок по малюнку визначають фігурність або ступінь поширення найбільш цінних типів завитків на площі данної шкури. Цей показник прийнято позначати дробом:3/3, 2/3, 1/3.

Оцінку фігурності 3/3 одержує шкірка, вся площа якої, окрім паху лап, покрита цінними завитками.

Оцінку фігурності 2/3 дають шкуркам, у яких цінними завитками вкрита тільки область огузка, хребта і частини боків.

Якщо цінні завитки мають місце тільки на хребті, фігурність такої шкурки оцінюється 1/3.

Тип, форма і ступінь поширення цінних завитків на площі – важливі, але не єдині показники, які визначають її якість.

Кращі шкурки повинні мати шовковистий, густий, блискучій волосяний покрив, щільні завитки. Тільки поєднання цих властивостей з доброю фігурністю дозволяє дати шкурці високу оцінку.

Густота волосяного покриву у високоякісних шкурок завжди вище, ніж у шкурок низьких сортів. Наприклад середня цільність волос на 1 см Учет портфеля и сделок: опыт и выводы у шкурок доброї якості близько 3 тис., у поганої 1860, т.ч. густота каракулевих шкурок низької якості складає всього 63% від густоти шкур доброї якості.

Найбільш густий волосяний покрив у каракулевих шкурок на огузку і хребті.

Щільність (пружність) характеризує здібність протистояти стислості, тисненню без порушення форми завитків.

Найбільша пружність властива цінним завиткам, кільцеподібні і горошкоподібні завитки мають низьку пружність.

Пружність завитків в основному змінюється в залежності від висоти волосяного покриву. Чим вище останній, тим більш пухкі і менш пружні завитки. Як правило, завитки чорного каракулю більш пружні по зрівнянню з завитками сірого каракулю.

Висота волосяного покриву в першу чергу залежить від віку ягняти. Найбільш коротке волосся у голяка, а найбільш довге у яхобаба. В межах одного віку і кольору волосяний покрив нижче у шкур з бобистими і хвилеподібними завитками, аніж у шкур з кільцеподібними, штопороподібними завитками. Волосяний покрив кольорових і особливо сірих каракулевих шкурок вище, аніж у чорних.

Блиск волосяного покриву цінна якість гарного каракулю. Однак блиск не повинен бути сильним і склоподібним тому, що шкурки з добре вираженим склоподібним блиском ціняться нижче. У шкурках ціниться благородний, не дуже різкий блиск.

Шовковистість (м’якість). Добра шовковистість характерна для найбільш цінних шкурок каракулю. Вона поєднується з не грубим волоссям, його відносною ніжністю та високоякісними завитками. Однак надмірна м’якість призводить до досить швидкої втрати форми завитків по шовковистості, яка визначається на практиці органолептично, каракулеві шкурки прийнято поділяти на шовковисті, недостатньо шовковисті, мало шовковисті та грубі.

Розмір, вага шкурок і товщина шкіряної тканини.

Для промислового використання розмір шкури має велике значення тому, що з однакової кількості шкурок при розкрою більшу площу одержують із крупних шкурок. Окрім цього крупні шкурки зручніше для кушнірського виробництва і коефіцієнт використання цієї площі вище.

Розмір шкурки залежить перш за все від віку ягняти, а також від кількості ягнят в приплоді, від корму і молочності овець в період ношення і в перші дні життя ягняти. Розмір шкурки іноді являється одним з критеріїв якості каракулю.

Шкурки каракулю поділяються на нормальні, площиною більше 750 см2 і недомірки до 750 см2 . розмір шкурки зв’заний з товщиною шкіряної тканини: Шкурки менше 450 см2 не допускаються. Як правило, шкурки з більш товстою шкіряною тканиною по середньому розміру крупніші ніж шкурки, які мають більш тонку шкіряну тканину.

Вага шкурки залежить від розміру шкурки, товщини шкіряної тканини, густоти і рослості волосся..

При інших рівних умовах шкурки меншої ваги більш бажані тому, що з них виробляється більш легкий напівфабрикат, виробі з якого мають меншу вагу.

В останні роки полегшення ваги хутрових виробів як за кордоном так і в нашій країні є однією з важливих проблем.

§

До дрібно завиткової групи відносять сорти: кирпук, відбірна флера.

До крупно завиткової відносять — жакет товстий.

2. Ребристо плоска група каракулю характеризується присутністю в шкурці в основному гривок, які розташовуються паралельними рядами. Ця група поділяється на тонкомездрову, товстомездрову, плоскозавиткову.

3. Кавказька група каракулю відрізняється трохи перерослим волоссям і недостатньо чітким малюнком завитків на шкурках. Ця група поділяється на тонкомездрову (кавказький тонкий) і товстомездрову (кавказький товстий).

4. До малоцінної групи відносять шкурки, котрі мають менш цінні і міцні завитки: кільця горошок, штопор.

5. Назугча — до цієї групи відносять самі низькі сорти каракулю: фігура і портіоний з пухлими, грубими, мало блискучими завитками.

Сірий каракуль.

Сірий каракуль – це один із найбільш красивих кольорів каракулевих шкурок.

Він утворюється від змішування білих і чорних волосинок, із яких складаються завитки цих шкурок. Клітини як серцевини, так і покривного шару чорного волосся наповнені дрібнозернистим чорним пігментом. Серцевина і корковий шар білого волосся позбавлені пігменту і тому скловиднопрозорі.

Колір шкурок сірого каракулю варіює від дуже світлого, білуватого до майже чорного. Темнота кольору цих шкурок залежить від кількісного відношення в завитках чорного і білого волосся.

Розрізняють таки категорії сірого каракулю:

· Світло-сірі шкурки — дуже світлого, білуватого кольору. В завитках білі волосся кількісно різко переважають над чорними, звичайно вони складають від 70 до 95% всього волосся завитків.

· Сірі шкурки – середньої темноти. В завитках біле волосся складає від 40 до 70% всього волосся.

· Темно-сірі – шкурки чорного кольору з домішкою невеликої кількості білого волосся на огузку і хребті, з плямами сірого кольору на загривку і з сірими вухами.

· Чорно-сірі з морозом – шкурки чорного кольору з домішками окремо подовбаного білого волосся на хребті. Це волосся утворює таке враження, ніби чорний покрив шкурки злегка затягнутий памороззю.

По ДСТН ці шкурки відносяться до кольорового каракулю.

В оцінці шкурки сірого каракулю велике значення має кольор. Найбільш ціняться шкурки з волосяним покривом чисто-сірого кольору, який нагадує тон сталі.

Порочними відтінками є свинцевий, крейдяний, бурий і жовтий.

В середньому шкурки сірого каракулю мають завитки більш крупні, менш пружні і трохи гірше оформлені, ніж шкурки чорного забарвлення. Чим темніше колір шкурки, тим більш довершені форми її завитків. Ці властивості сірого каракулю зумовлені тим, що у більшості шкурок в завитках спостерігається більша або менша перерослість білого волосся над чорним в силу більш швидких темпів росту перших. Завитки, які складаються на волоссі різної довжини, не можуть бути також добре оформленими і пружними, як завитки, складені волоссям однакової довжини.

По якості волосяного покриву сірий каракуль поділяють на три сорти. До першого відносять шкурки з шовковистим, густим і блискучим волосяним покривом, завитки – переважно вальок і боб; до другого – шкурки з недостатньо густим, мало шовковистим, слабо блискучим волосяним покривом, завитки вальки, боби і кільця; до третього – шкурки з недостатньо густим, мало шовковистим, слабо блискучим або матовим волосяним покривом, завитки – пухкі боби різних розмірів, гривки, кільця та інш.

Кольоровий каракуль.

До кольорового каракулю відносять шкурки коричневого забарвлення, сур, бузкового, білого і пістрявого.

Шкурки кольорового каракулю мають більш або менш рівномірне забарвлення різних відтінків і різної темноти. Волосся фарбоване на всій протяжності однотонно без різких змін відтінку і інтенсивності забарвлення.

В залежності від темноти волосяного покриву шкурки кольорового каракулю поділяються на світло-кольорові (середньої темноти) і темно-кольорові.

Шкурки кольорового каракулю мають менш добре оформлені і пружні завитки, ніж шкурки чорного каракулю. вони ціняться в середньому нижче шкурок каракулю чорного і сірого.

Забарвлення сур – одне із найбільш оригінальних і красивих забарвлень каракулю.

Шкурки сур на відміну від інших мають різко виражену зонарність забарвлень каракулю. Основні частини стрижня волосся чорного, бурого або кольорового кольору, кінці ж їх світлі – сріблясто — білуваті або золотисто-жовті.

Зонарне забарвлення волосяного покриву надає шкуркам сур особливу красу гри тону їх забарвлення. Достатньо трішки змінити положення шкурки по відношенню да падаючого на неї світла, щоб її забарвлення змінилось, стаючи темно-кольоровим або навіть чорним,

то золотистим або сріблястим. Саме ця особливість забарвлення шкурок каракулю сур зумовлює їх особливу товарну цінність.

По НД шкурки сур поділяються на такі основні категорії:

· Сур сріблястий – темно-димова або чорна основа з світло-сріблястим забарвленням на кінцях волосся. шкурки цієї категорії особливо цінні в силу гарного забарвлення.

· Сур золотистий – шкурки бурого або кольорового кольору з чітко вираженим золотистим відтінком на кінцях волосся;

· Сур бронзовий – має кольорову всіх відтінків основу до світло-бронзового або оранжевого забарвлення на кінцях волосся.

Крім того зустрічається янтарний, стальний, кольору абрикосу.

Бузкове забарвлення (гулігаз).

Шкурки цієї категорії мають своєрідне рожево-сіре або бузкове забарвлення, яку утворюється від змішування в завитках коричневого та білого волосся.

Внаслідок різної швидкості зростання волосся кольорового і білого кольору завитки шкурок бувають досить пухкими і слабо оформленими.

Біле забарвлення – волосяний покрив всіх частин шкури мають чисто біле або жовтувато-біле забарвлення без домішок пігментного волосся. Волосяний покрив білих шкурок перерослий малої щільності

Досить часто зустрічаються шкурки з чорними плямами на голові, ногах або хвості.

Пістряве забарвлення.

До пістрявих відносять шкурки, у яких на основних частинах (за винятком голови, ніг і хвоста) розташовані плями іншого кольору, ніж основне забарвлення. Ці плями (ніжини) бувають білого кольору, рідше жовтого або кольорового.

По формі завитка каракуль забарвлення “сур” поділяється на групи: з напівкруглими завитками, кавказька, ребриста і плоска. В залежності від форми і розміру завитків шкурки кольорового каракулю поділяють на три сорти.

Каракуль помісний.

Помісний каракуль одержують шляхом схрещування каракулевих баранів з матками інших порід – смушкових, грубововняних, курдючних і інші.

Шкури помісного каракулю відрізняються від чистопородного грубим, мало шовковистим, слабо блискучим волосяним покривом. На голові, лапах, а також по кінцям шії і черева волосяний покрив гладенький, не завитий або слабо завитий. Шкурки кращих сортів помісного каракулю не відрізняються від чистопорідного. По якості волосяного покриву шкурки помісного (чорного фарбованого) каракулю поділяються на 19 сортів.

Сорти також, як і чистопородного каракулю мають літерне позначення.

Крім чорного розпізнаються шкурки помісного каракулю сірого кольору та кольорові. вони поділяються на ті ж кольорові категорії і сорти, що і шкурки чистопорідного каракулю.

Смушка.

З часів давнини шапки із сірих і чорних смушок були невід’ємною частиною національного українського костюму.

Українські смушки, особливо сур, відрізняються красотою, міцністю і легкістю. М. В. Гоголь писав: ”А які смушки! Сизі з морозом! Описати не можливо: бархат! Вогонь!” Саме ці властивості смужок зробили їх улюбленим хутром не тільки українців, але і росіян, молдаван, багатьох народів Кавказу. Смушок — називають шкурки ягнят у віці до 4-х днів від українських, молдавських молодих овець смушкових грубововняних.

Кращі українські смушкові вівці відносяться до порід решетилівської та сокольської, батьківщина яких є Полтавська область. Серед ягнят решетилівських овець переважно чорні, серед сокольських – сірі.

Молдавські вівці “чушки” чорного або чорно-бурого забарвлення, рідше сірі і білі. Кримські маличеві мають також сірий кольор.

Від шкурок каракулю смушок відрізняється більш м’яким менш густим і пружнім волосяним покривом, не так добре оформленим, і менш цільними завитками, відсутністю або слабим розвитком завитків на ногах, голові, іншою формою хвоста. По якості волосяного покриву поділяється на три сорти.

Голяк, муаре, клям – шкурки мертвонароджених ягнят грубововняних порід (крім каракулевої). Голяк – шкурки ягнят — викиднів на порівняно ранніх стадіях утробного розвитку, з ледь починаючим розвиватися гладеньким, блискучим волосяним покривом без муаристого малюнку.

Муаре – шкурка ембріону приблизно 4,5 місяця з низьким прилягаючим до шкіри, але все ж більш розвитим, ніж у голяка, волосяним покривом з більш або менш чітко вираженим муаровим малюнком.

Клям – шкурки ягнят в останній період ембріонального розвитку або в перші дні життя. Відрізняються від муаре більш рослим волосяним покривом з достатньо блискучими завитками (гривками, муаровим малюнком) трохи перерослим волосяним покривом в області шиї і боків.

Мерлушка – це шкурки ягнят грубововняних овець в віці до 3 днів. Мерлушка буває чорною, кольоровою і білою. Розпізнають мерлушку російську – від грубововняних овець північних порід і степову – від овець курдючних. Російська мерлушка поділяється на два сорти, степова – на п’ять

Лямка – це шкурки ягнят тонкорунних і напівтонкорунних овець в віці до 8 днів. Завитки виражені не різко, волосяний покрив злегка зваляний. Лямка буває чорною, кольоровою і білою. Використовують лямку як овчиношубний напівфабрикат.

Лекція на тему:

“Класифікація, асортимент та особливості сортування свійських напівфабрикатів”

§

Кролик буває свійський та пуховий. Свійських поділяють на 4 групи: натуральний, забарвлений, стрижений.

До свійського відносять усі породи з висотою волосяного покриву від з см та вище.

Основні породи шкурок свійського кролика: сірий велетень (ФЛАНДР) – великі шкури до 9 кг з густим, рослим волосяним покривом світлого (кенгурового) та чорного кольорів; білий велетень теж великий, з дуже рослим та щільним волосяним покривом, чисто білого кольору чи з трохи кремовим відтінком; ШИНШИЛА – шкури середнього розміру з шовковистим волосяним покривом, з зональним забарвленням, сріблястого кольору з блакитним відтінком, з чорними кінцями ості, блакитним пухом; сріблястий (ШАМПАНЬ) – шкурки середнього розміру з блискучим шовковистим волосяним покривом світло-сріблястого кольору з пухом світло-блакитного забарвлення; ВЕНСЬКИЙ голубий – шкурки середнього розміру з блискучим шовковистим волосяним покривом білого кольору з чорними плямами; кролик сріблястий, радянська шиншила, радянський МАРДЕР, НОВОЗЕЛАНДСЬКА біла, чорно-бурий, біла пухова, КАЛІФОРНІЙСЬКА.

Шкурки кролика натурального поділяють на три сорти; забарвлені стрижені – на два сорти; довговолосі забарвлені – на три сорти.

Шкурки кролика забарвлюють у різні кольори, стрижуть під норку, соболя, котика, нутрію, крота.

Радянська шиншила – створена у 1963 році НДІ хутряного тваринництва та кролівництва Люберецького району Московської області, тваринорадгоспом “Анісовський” Саратовської області, “Черепановським” Новосибірської області під керівництвом к.б.н. Н.С.Зусмана. Середня маса 5 кг, довжина тулуба – 62-70 см, обхват грудей – 44 см. Відрізняється високою м’ясистістю та швидкостиглистю. При роздмухуванні волосся видна “розетка” з п’яти зон: блакитна, світла, темна, біла, чорна. Чорні кінці остового волосся та біле більш надають особливої краси та жвавості блакитно-сірому тону шкурки.

Сріблястий – порода кроликів створена у 1952 р. звірорадгоспом “Петровський” Полтавської області та “Хутряний” Тульської області під керівництвом зоотехніка А.Н.Каплевського шляхом чистого розведення кроликів породи шампань. Середня маса — 4,5 кг, довжина тулуба – 57 см, обхват грудей – 36 см. Забарвлення шкурки – тем еон-сріблясте та світло-сріблясте. Крольчата народжуються чорними, перші ознаки сріблястості з’являються до місячного віку.

Сріблястість забарвлення повністю встановлюється у 4 місяця.

Венський голубий –порода, виведена у 1985 році в Австрії та завезена у Росію з Німеччини у 1929 році. Кролики добре акліматизувалися. Середня маса тварин – 4,3 кг. Тулуб стрункий, довжина 57 см, обхват грудей 36 см. Самки відрізняються плодовитістю (у середньому – 7-8 крольчат).

Радянський мардер –порода, створена у Вірменії під керівництвом М.Г. Багратяна. Середня маса тварин – 3,8-4,5 кг, довжина тулуба – 50 см, обхват грудей – 35 см. Волосяний покрив буває декількох відтінків – від темно-коричневого, що нагадує хутро баргузинського соболя, до світло-коричневого, подібно до хутра куниці. При народженні крольчата мають мишасте або темно-мишасте забарвлення, у віці 50-60 днів забарвлення стає броватим, у 4 місяці після ліньки молодняк набуває типового для дорослих кроликів забарвлення.

Новозеландська біла –виведена порода у США у 1971 році та у Англії, у 1972 році заведена у СРСР. Середня маса тварин – 4-5 кг. Тулуб компактний, груди глибокі та широкі. Довжина тулубу – 47-49 см. Волосяний покрив білий, густий та щільний. Розводять у звірорадгоспі “Майский” Кабардіно-Балкарії.

Чорно-бурий –порода, створена у звірорадгоспі “Біроменський” у Татарії під керівництвом Ф.Н.Нікітіна у 1948 році. Середня маса – 5 кг, довжина тулубу – 61 см, обхват грудей – 37 см.

Білий велетень –порода, виведена у Бельгії на Німеччині, акліматизована у нас в країні. Середня маса – 5,1 кг, довжина тулубу – 60 см, обхват грудей – 37 см. Волосяний покрив чисто білий, без відмітин та домішу темного волосся, густий. Шкури використовуються у натуральному вигляді чи імітуються під хутро коштовних порід (котика, норки). Розводять у звірорадгоспі “Бірюлінський” у Татарії.

Метелик –порода, виведена у 1887 році у Англії. Середня маса – 4,3 кг, довжина тулуба – 54 см, обхват грудей – 36 см. Волосяний покрив густий, відрізняється оригінальним забарвленням. На білому фоні на боках, носі та щоках розташовані чорні плями. На носі, на щоках вони нагадують крила метелика, що й дало назву породі. Шкурки використовують переважно у натуральному вигляді. Розводять любителі-кролиководи.

Сірий велетень (фландр) –порода великих кроликів, створена у звірогосподарстві “Петровський” Полтавської області під керівництвом А.П.Каплевського шляхом схрещення місцевих кроликів з кроликами породи фландр та наступного відбору бажаного типу. Середня маса тварини – 5 кг, довжина тулубу – 61 см, обхват грудей – 38 см. Забарвлення волосяного покриву – сіро заяче. При роздмухуванні хутра в утвореній “розетці” яскраво виражені п’ять кольорових зон: у основі – блакитнувата, потім – жовтувата, темно рудий, світлий з жовтуватим відтінком та чорний. Черевце та нижня частина хвоста покриті слабко пігментованим підпушком.

Біла пухова –порода пухового напрямку, створена у 1957 році звірорадгоспом “Сонцевий” Курської області та “Бірюлінський” у Татарії під керівництвом М.В.Віливцевої. Виведена шляхом поглинаючого схрещування місцевих пухових кроликів з ангорським та наступного відбору.

Шкурки кішки домашньої –за стандартом підрозділяються за розмірами на 5 груп: особливо великі, великі, середні, дрібні та кошенята; за кольором волосяного покриву: чорні, димчасті, напівдимчасті, сірі, тигрові, жовті, пістряві, білі.

Шкурки натуральної кішки поділяють на 3 сорти, 4 групи дефектності.

Шкури собаки поділяють за розмірами на 4 групи, за кольором — на однокольорові, пістряві. Шкури собаки бувають забарвлені у чорний колір, стрижені та забарвлені під котик. За якістю волосяного покриву собак поділяють на 3 сорти, стрижені – на 2 сорти. В залежності від наявності дефектів шкурки собак поділяють на 4 групи дефектів.

§

Козлик свійський – це шкурки домашніх козенят у віці до одного місяця. В залежності від наявності дефектів – на 4 групи. Шкурки козенят за сортами не поділяють. Шкурки козенят виробляють пластом, незабарвлені та забарвлені.

Шкурки натуральні короткошерсті мають скло видно-блискучий, матовий, муаристий чи гладкий волосяний покрив. Довгошерсті мають скло видно-блискучий чи матовий волосяний покрив довжиною більше 4 см.

Жеребок свійський –підрозділяють за віковими групами, розміром, кольором, характером волосяного покриву (сортам), групам дефектів. Якість волосяного покриву значно змінюється у залежності від віку лошат. За цією ознакою шкури лошат поділяють на жеребок-слизок– шкури ненароджених лошат з низьким, блискучим, муаристим, чи гладким волосяним покривом; жеребокшкури лошат до місяця з блискучим, муаристим чи гладким волосяним покривом та густим підшерстям. Це найбільш коштовне хутро. Жеребок-уростокшкури лошат у віці до трьох місяців, з матовим чи гладким, що прилягає, волосяним покривом із середнім підшерстям. За кольором лошат поділяють на чорні, кольорові, червоні, пістряві; за характером волосяного покриву – на муаристі та гладкі трьох сортів. Чим волосяний покрив щільніший та коротший, тим вище сорт.

Опойок –це шкурки великої рогатої худоби у віці до трьох місяців. Шкурки опойка поділяють за віковими категоріями на два види: опойок-склизок (ненароджені телята) та опойок; за кольором волосяного покриву – незабарвлені (чорні, коричневі, пістряві) та забарвлені; за групами дефектів – чотири групи і за якістю волосяного покриву – на три сорти.

Опойок-склизокмає висоту волосяного покриву до 5 мм, опойок –первинний невилинівший волосяний покрив висотою від 5 мм до 25 мм.

Шкури північного оленярозрізняють за віком: випороток –шкури ненароджених телят з низьким (менш 1 см) матовим первинним волосяним покривом; пижик –шкури телят у віці до місяця з дрібним шовковистим волосяним покривом від одного до 2,5 см; неблюй –шкури телят північного оленя у віці від одного до трьох місяців з вже почавши відростати вторинним волосяним покривом, що містить часту, грубу, низьку, до 2,5 см, ость та рідкий пух; пастель –шкурки дорослих оленів, у торгівлю вони не находять.

За кольором шкурки випоротка, пижика та неблюя поділяють на категорії: коричневі, темно-коричневі, світлі, пістряві, та 3 сорти.

Свійський морський напівфабрикатвключає шкури морського котика та тюленя, які сортуються за тими ж параметрами, що й весняний свійський напівфабрикат домашніх тварин за віком, розміром, сортом та групами дефектів.

Морський котик –прийнятий за еталон міцності. Котик морський добувається у віці від 2 до 4 років, так як в більш зрілому віці (сікач) остове волосся грубішає, а пухове волосся стає рідким. У молодняку волосяний покрив складається з щільного, густого пуху, золотисто-червоного кольору і більш довгої жорсткості ості сірувато-рудуватого кольору, яку в процесі вироблення іноді видаляють. Довжина шкурки сягає 1,5 м.

Шкури котика використовують для чоловічих виробів – комірів, головних уборів, рідше – для жіночих комірів та пальт, у не щипаному та щипаному вигляді; фарбовані та нефарбовані.

Фарбують намазним способом, тобто забарвлюють лише верхню частину волосся (кінці). За цією ознакою можна відзначити натуральний котик (Бібірет) від імітованих під котик шкурок кролика, собаки, кішки, у яких фарбують волосяний покрив та шкіряну тканину занезрювальним забарвленням.

Котик чорний –народжений 2 – 2,5 місяці с первинним волосяним покривом, чорно-бурого кольору; шкіряна тканина тонка, дрібна.

Котик сірий –1 рік, із вторинним волосяним покривом, сріблясто-сірого кольору на хребті та палевого на череві, шкіряна тканина тонка.

Холостяки –2-4 роки, низьке густе волосся; темно-сірого кольору або коричнево-сірого кольору; шкіряна тканина потовщена – має промислове значення.

Напівсікач –5 –6 років, волосяний покрив високий, рідкуватий, бурого чи сіро-бурого кольору, шкіряна тканина груба, товста.

§

1.Класифікація хутряного напівфабрикату.

1. Хутряний напівфабрикат – це оброблені і фарбовані шкурки хутряних звірів, здобуті мисливством в різні періоди року (соболь, білка, видра, заєць тощо), а також шкурки хутряних звірів, яких розводять у звіринницьких господарствах (норка, соболь, сріблясто-чорна лисиця, нутрія, ондатра). Шкурки хутряного напівфабрикату відрізняються пишним, незавитим волосяним покривом.

На вступній лекціі підкреслювалось, що хутряна сировина, особливо її зимові види, є найбільш цінною за сукупністю товарних властивостей. Збільшенню поголів’я хутряних тварин сприяє регулювання мисливства, відстрілу, розселення хутряних тварин по теріторіі СНД, акліматизація, організація заповідників, спрямована селекційна робота щодо розведення нових видів (шляхом схрещування норки з тхором, норки з соболем), виведення нових кольорів і відтінків (норки, соболя, лисиці, нутріі).

В заготівках хутряної сировини все в більшій кількості вживається другорядна сировина, яка раніше не використовувалась (ховрашки, дрібні гризуни, кріт). Використання цього виду сировини обгрунтоване тим, що деякі види є досить цінними (ховрашок-піщаник). Інші завдають шкоди засівам (ховрашок, щур, хом’як), деяки з цих шкідників є переносчиками різних хвороб. В наш час відстрілом заготовлюють соболя. В звірогосподарствах здобувають норку, соболя, блакитного песця, лисицю сріблясто-чорну, нутрію, ондатру.

В лекціі буде розглянута класифікація і асортимент хутряного напівфабрикату, визначена повна торговельна назва основних видів і принципи сортування хутра.

З курсу “Введення до товарознавства непродовольчих товарів” під класифікацією розуміється: “логічний процес розподілу будь-якої множини за найбільш загальними характерними ознаками на окремі категоріі різного рівня”.

Класифікація хутряного напівфабрикату являє собою значну складність, так як асортимент його надзвичайно різноманітний за видами, способами обробки, багатьом показникам в межах одного виду (стану волосяного покриву – пишності, довжини, густоти, м’якості, розміру, кольору і т. ін.).

В вищих класифікаційних групуваннях загально-союзного класифікатору промислової і сельськогосподарської продукціі хутрові напівфабрикати відносяться до класу 89 “Хутра, хутрові і овчинно-шубні вироби” підкласу першому 89/000 “Шкурки оброблені”. Цей підклас поділяється на 8 груп:

— 89/100 – каракулевосмушкова група;

— 89/200 – шкурки ягнят всіх порід овець і козлят;

— 89/300 – шкурки домашніх тварин хутрові;

— 89/400 – шкурки морських тварин хутрові;

— 89/500 — весняні види хутра;

— 89/600 – зимові види хутра (гризунів і комахоядних);

— 89/700 – зимові види хутра (собачі, кошачі, ведмежі);

— 89/800 – резервна;

— 89/900 – зимові види хутра (куньї).

Кожна група поділяється за видами напівфабрикату. В стандартах хутряний напівфабрикат поділяється за кряжами, розмірами, сортами, кольором і категоріями дефективності.

За кряжами шкурки поділяють тому, що товарні властивості одного і того ж виду сировини змінюються в залежності від географічного місця проживання хутряного звіра.

Шкурки хутра різних кряжів відрізняються властивостями, які притаманні шкуркам тільки данного кряжу (розмір, пишність, висота, густина волосяного покриву, забарвлення і шовковистість волосяного покриву, товщина шкіряної тканини, маса).

Кряжу дається найменування географічного району, звідки надходять шкурки. В деяких стандартах термін “кряж” замінений номером.

За кряжами поділяють не всі види хутра, а лише оброблені шкурки білки, червоної лисиці, норки, білого песця, соболя, байбака, тарбагана.

За розмірами ділять шкурки тих видів у яких сильно виражена різниця в величині, на яку впливає стать і вікова змінність. Різні види шкурок ділять за розмірами на різну кількість категорій. Розмір шкурки визначають вимірюючи її довжину (від міжбічча до коріння хвоста) і ширину (по середній лініі) і перемножуючи отримані величини. Звичайно хутряний напівфабрикат поділяють на три категорії – великі, середні, дрібні. За розмірами сортують шкурки видри, норки, білки, лисиці сріблясто-чорної, песця, соболя, дрібних гризунів і інших видів.

Сорт шкурки відображає стан волосяного покриву в залежності від часу (сезону) здобування тварин. Під сортом хутра розуміється сукупність певних товарних ознак, які залежать від ступеня розвитку волосяного покриву шкурки. Товарними ознаками, визначаючими сорт є пишність, густина, довжина і м’якість волосяного покриву. Ці ознаки для хутра кожного виду мають свої характерні особливості. Більшість видів хутра поділяються на три сорти, більш цінні – на два.

До першого сорту відносяться шкурки повноволосні з високою частою остю і густим пухом, до другого — шкурки менш повноволосні з недорозвиненими остю і пухом, до третього – шкурки напівволосні і з не дуже розвиненими остю і пухом, до четвертого – шкурки напівволосні і з не дуже розвиненими остю і пухом,або шкурки з низьким грубим волосяним покривом, майже без пуху, або з ледве розвинутим пухом (вовк, росомаха). Ранньовесняні шкурки відносять до другого сорту, ранньовесняні шкурки білки відокремлені у самостійний сорт. Вони мають ознаки початку весняної линьки (перезрілий волос, поріділий тьмяний волос і т. ін.).

Шкурки деяких видів бувають вищого сорту (екстра).

За кольором поділяють шкурки тих видів хутра, у яких сильно виражена змінність кольору волосяного покриву. Особливо сильно змінюється забарвлення волосяного покриву у шкурок кліткових хутряних тварин: норки, нутрії, сріблясто-чорної лисиці, блакитного песця.

За категоріями дефектності поділяють шкурки в залежності від наявності дефектів шкіряного і волосяного покриву. Більшість видів напівфабрикатів поділяють на 4 групи: нормальні (Н), дрібний дефект (А), середній дефект (Б), великий дефект (В).

Прейскурантною класифікацією у торгівлі користуються рідко, так як до торгівлі надходять лише комплекти пластин для одягу. Цю класифікацію використовують у промисловості.

Для вивчення асортименту хутрового напівфабрикату користуються товарною класифікацією, побудованій на показниках найбільш важливих споживчих властивостей в основному волосяного покриву хутра. За цією класифікацією хутряний напівфабрикат в залежності від сезону забою поділяють на дві товарні групи: весняні види хутра і зимові види хутра (таблиця №1). Кожна підгрупа хутряного напівфабрикату поділяється на товарні типи:

Підгрупа “зимові види” включає із товарних типів (родин) – видрові, боброві, ондатрові, ведмежі, росомахові, борсучі, єнотоподібні, лисячі, куньі, тхорові, кошачі, заячі, білячі.

Підгрупа “весняні види” включає три товарних типи (родини) – байбачі, дрібні гризуни, кротові.

Весь хутряний напівфабрикат поділяється на 16 товарних типів або родин. Товарні типи в свою чергу поділяються на товарні види. Так, видрові включають – видру, колана, норку; бобрів і(таблиця №1) – річкового бобра, нутрію; ондатрові – ондатру, хохулю; лисячі – всі види лисиць, вовк, шакал, корсак,

Таблиця №1

Товарна підгрупа хутряного напівфабрикату Товарні типи Товарні види Висота волосяного покриву Густота волос на хребті, тис. шт./ кв. см Середня маса однієї шкурки, г Розміри шкурок, кв. см Тип топографії
Зимові види видрові видра
 
колан
 
норка
довговолосі
теж саме
 
середньоволосні
 

 

280-350
 
280-350
 
60-90
2500-

2500-5000
350-1200
 

еквалатеральний

 
  боброві бобр річний
нутрія
довговолосі
теж саме
 


 
170-220
3000-5000
1500-2500

 
  ондатрові ондатра
 
хохуля
середньоволосні
теж саме
 
40-60
 
500-1000
 

 
  ведмежі ведмідь білий, бурий, чорний особливо повноволосні  
0,8
 
 
 
6500-15000
абдомінальний, дорзальний
  росомахові росомаха теж саме    
 
1900-3000
сакро-латеральний
  борсукові борсук теж саме    
 
2000-2500
сакро-дорзальний
  єнотовидні уссурійський єнот теж саме  
8,5
   
 
  лисячі всі види лисиць
вовк
 
шакал
корсак
песець білий та голубий
теж саме
 
теж саме
 
теж саме
теж саме
 
теж саме
 

 
3-6
3-6
 

 
800-1000
 
150-200
150-200
 
1000-2500
2060-3000


 
1200-2400
скапулярний

 


 
 

 

  куньі соболь
 
куниця
середньоволосні
теж саме
10-20
 
10-20

 
300-700
 
сакральний
  тхорові тхір
 
колонок
солон
гой
горно
стай
 
 
ласка
теж саме
 
теж саме
коротковолосні
особ ливо коротковолосні
теж саме
8-16
 

 

 
4-6
 
 
2-5
 

 

 
5-10
 
 
6-8
250-600
 
250-600
 
120-300
 
150-300
 
 
60-120
 
латеральний

 

 

 
 
  кошачі всі види диких кошок середньоволосні 3-9 110-200 1500-3000
  заячі всі види зайців теж саме 18-22 85-110 400-1300 абдомінальний
  білячі білка коротковолосі 8-10 300-500 сакральний
Весняні види байбачі
 
дрібні гризуни
 
 
кротові
байбак
 
тарбаган
ховра
шок
 
бурундук
 
щур водяний
сліпиш, соня-полчок
тушканчик
хом’як
кріт
теж саме
 
теж саме
особливо коротковолосий
теж саме
 
 
теж саме
 
 
теж саме
 
теж саме
теж саме
теж саме
3-5
 
4-6
 
2-3
 
1,5-2
 
 
2-3
 
 
2-3
 
2-4
2-3
12-17
110-150
 
130-180
 
10-30
 
3-6
 
 
6-7
 
 
5-7
 
6-10
8-22
5-8
350-1700
 
300-1700
 
100-450
 
60-100
 
 
90-200
 
 
130-500
 
130-500
130-500
40-150
латеральний

 

 
сакральний
 

 
 

 


еквальний

песець білий і блакитний; куньі – соболя, куниць, кідуса; тхорові – тхора, колонка, солонгоя, горностая, ласку; байбачі – байбака, тарбагана, ховрашка; дрібні гризуни – бурундука, щура водяного, сліпиша, соню-полчок, тушканчика, хом’яка тощо .

Товарні види характеризуються висотою, густотою волосяного покрива, середньою масою однієї шкурки, топографією, кольором, розміром шкурки.

За висотою волосяного покриву всі види хутра поділяються на 4 груп (за довжиною волосся кроючого, в мм):

— особливо довговолосі – з вищим за 90 (ведмежі, лисячі);

— середньоволосі – від 25 до 50 (ондатрові, куньі, тхір, колонок, кошачі, заячі);

— коротковолосі – від 15 до 25 (горностай, ласка, білка, байбак);

— особливо коротковолосі – до 15 (дрібні гризуни, кротові).

За густотою волосяного покриву шкурки також поділяються на 5 груп (кількість волос на 1кв.см на хребті):

1. Особливо густоволосі – з вищим за 20тис. (видрові, боброві);

2. Густоволосі – ві 12 до 20тис. (ондатрові, єнотоподібні, заячі, лисиця, песець, колан, тхір, кріт);

3. Середньої густоти – від 6 до 12тис. (єнот, білка);

4. Рідковолосі – від 2 до 6тис. (байбак, горностай, дрібні гризуни);

5. Особливо рідковолосі – меньш 2тис. (ведмеді).

За топографією волосяного покриву всі види хутра поділяються на 9 типів:

1. Сакральний тип – найбільш густий й високий волосяний покрив на огузку (білка, куниця, колонок).

2. Сакро-дорзальний тип – найбільш густий і високий на огузку і на хребті (усурійський єнот).

3. Сакро-латеральний тип – найбільш високий волосяний покрив на огузку і боках (росомаха).

4. Дорзальний тип – відрізняється найбільшим розвитком волосяного покриву на спинці (хо’мяк, кішка, тушканчик).

5. Латеральний тип – найбільш довгий волос на боках шкурки (байбак, ховрашок, тхір лісний та степовий).

6. Скапулярний тип – найбільш розвинений волосяной покрив в області лопаток і невеликих ділянок по краю огузкуі в основі хвоста (лисиця, песець, корсак, американський єнот).

7. Абдомінальний тип – до нього відносяться ті види хутряних тварин, у яких найбільш високий волосяний покрив на череві, найбільш густий – на хребті (заєць, рись).

8. Еквалатеральний тип – характеризується деякою рівномірністю волосяного покриву на всій площі шкури. Найбільш довге волосся розташоване на спині, найбільш густі – на череві (нутрія, норка, видра, ондатра, водяний щур).

9. Еквальний або рівномірний – рівний волосяний покрив по всій площині (котик, тюлень).

За розміром шкурок всі види поділяються на 5 груп (кв. см):

1. Особливо великі – більш 4тис. (ведмежі).

2. Великі – 1500-4000 (видрові, боброві).

3. Середні – від 600 до 1500 (росомаха, лисиця, кошачі, куньі).

4. Дрібні – від 300 до 600 (білка, тхір).

5. Особливо дрібні – до 300 (дрібні гризуни, кріт).

За середньою масою однієї шкурки всі види хутра поділяють на 5 груп (г) – особливо великою масою, з великою масою, середні, малою масою, особливо малою масою.

За обробкою волосяного покриву розрізняють шкурки: оброблені, стрижені, забарвлені, гладкі, трафаретного забарвлення, аерографічного верхового забарвлення, а також особливої обробки (люстрування, прасування).

За призначенням хутряний напівфабрикат може бути використаний для головних уборів, комірів, одягу, частин одягу (підкладка, підстежка), жіночих хутрових уборів, виробів, які відносяться до одягу (килими, спальні мішки тощо).

§

Хутряний напівфабрикат зимових видів — це оброблені і забарвленні шкурки хутряних тварин, здобутих переважно в зимовий період. Шкурки хутряного напівфабрикату відрізняються пишним не завитим волосяним покривом. Їх якість залежить від ступеня розвитку волосяного покриву.

Основними зимовими видами хутра є — соболь, куниця, тхор, лисиця, песець, зайці, білка, норка, нутрія, ондатра.

В загальному обсязі заготовленої хутра шкурки зимових видів складають більш 90%.

Родина куньїх.

Соболь — царське хутро з родини куньїх. Це найцінніший хутряний напівфабрикат зимових видів. Соболь розповсюджений по теріторії СНД з перервами від Західного схилу Уралу до берегів Тихого океану. В 17ст. в Росіі здобували за рік більш 200 тисяч соболів. На початку 20ст. в результаті хижацької здобичі соболь майже зовсім був знищений, в зв’язку з чим в перші роки Радянської влади був створений Баргузинський заповідник для зберігання і збільшення поголів’я цього цінного виду тварин. В 1929р. проф. Мантейфелю П.А. вдалося вперше отримати в Московському зоопарку приплід від соболів, чим і був покладений початок його розведення в зоофермах. В 1969р. на підмосковній зоофермі вперше в світі були виведені чорні соболя. В 1976р. більш 10,5 тисяч шкурок соболя отримано від тваринорадгоспів. Шкурка соболя за своєю ніжністю, тонкістю, густотою, кольором і блиском волосся вважається на світовому ринку найкращою і найбільш цінною.

Зважаючи на значну географічну змінність шкурки соболя поділяють на 8 кряжів. Найкращий за якістю соболь Баргузинського і камчатського кряжів. Соболь амурського, якутського, мінусинського, алтайського, єнісейського, тобольського кряжів нижчий за якістю. Найкращі хутра з гірської, сухої місцевості, лісові більш світлі і менш пухнасті. Особливо ціняться шкурки із сивизною. В межах кожного кряжу шкурки сильно розрізняються за кольорами і їх поділяють на 7 категорій: від #1 — найбільш темні з чорною остю і темно — блакитним пухом, до #7 — світлі, піщано — жовтуватого кольору і різнотонні.

Розміри шкурок від 3,0 до 6,0 кв. дм, довжина шкурки 40 — 60 см. , довжина ості на огузку 3 — 4 см. Дуже цінною якістю шкурки соболя є також порівняна рівномірність за висотою волосся на шиї, огузку і череві і його сивизна. Тип волосяного покриву сакральний. В залежності від якості волосяного покриву шкурки соболя поділяють на 2 сорту.

Використовують шкурки соболя переважно в натуральному вигляді, забарвленню під темного соболя піддають майже виключно шкурки світлого соболя, а також тьмяні шкурки темних соболів. Виготовляють з шкурок соболя коміри, головні убори тощо.

Куниця. В СНД є два вида куниці: м’яка, лісова або жовтодушка і гірська, кам’яна або білодушка.

М’яка куниця — дуже сувора тварина надто схожа на соболя. Вона розповсюджена в цих великих лісних масивах європейської частини СНД до Уралу. В останній час розселилась в Західно — сибірському регіоні, водиться в значній кількості на Кавказі. М’яка куниця — мешканець великих хвойних і листяних лісів. Довжина шкурки 42 — 58 см. Довжина хвоста її приблизно дорівнює половини довжини тіла, волосся хребта в 2,5 рази довше волосся нижньої частини спини. Хвіст темніший ніж спина і видається за кінці витягнутих задніх ніг не менше 1/4 його довжини.

М’яка куниця – мешканець великих хвойних і листяних лісів. Довжина шкурки 42-58см. Довжина хвоста приблизно дорівнює довжині тіла, волосся хребта в 2,5 рази довше волосся нижньої частини спини. Хвіст темніший ніж спина і видається за кінці витягнутих задніх ніг не менше 1/4 його довжини.

Горляна пляма різної форми добре виражена і буває різних відтінків – від світло-жовтого до жовтогарячого. Найбільш розповсюджений колір зимового хутра – бурувато-жовтуватий з сіро — димчастим пухом.

Розміри шкурок куниць різні (5-6,0 – 6,5кв.дм) в залежності від району.

Кавказька куниця – особливо велика, з пишним, густим, але трохи грубим волоссям і довгим хвостом. (Перша група м’якості).

Найкраща з м’яких куниць – мурманська, найбільш темна, шовковиста, м’яка. (Друга група м’якості).

За кольором м’яку куницю поділяють:

1.темно-блакитна.

2.блакитна

3.темно-піщана.

4.піщана.

Серед куниць іноді зустрічаються частково та повні альбіноси, а також двохвідтіночні.

За станом волосяного покриву шкурки куниці ділять на 3 сорти:

— перший – повноволосні, з високою густою остю і густим пухом;

— другий – менш повноволосні, з недостатньо розвиненими остю і пухом;

— третій – напівволосні, з низькими остю і пухом.

Гірська куниця – розповсюджена в горах півдня СНД, Середній Азіі, на сході від Алтая і на рівнині південного сходу Європейської частини СНД. Ость її грубіша ніж ость м’якої куниці. Забарвлення пуху і нижніх зон ості звичайно світліше, ніж у м’якої куниці, верхня ж зона ості звичайно темніша цієї ж зони м’якої куниці.

Горляна пляма переважно білого кольору, яка роздвоюється на грудах. Хвіст гірської куниці довший, ніж у м’якої і грубіший за неї. Розмір її аналогічний м’якій куниці.

За кряжами ділять на 2 групи:

1.Кавказька (перша група м’якості) з високим, щільним, трохи грубим волоссям і більш пишним хвостом.

2.Середньоазиатська (друга група м’якості) дрібніша, з більш м’яким волоссям і біль рідкою остю, ніж кавказька.

За кольором ділиться на дві групи: темно-блакитна і темно-піщані.

Як і м’які шкурки гірської куниці поділяються на 3 сорти. Тип волосяного покриву, як і соболя – сакральний. Відмінність куниці від соболя, їх шкурок:

1. Волос у соболя більш шовковистий, густий, блискучий, звичайно темніший і м’якіший, ніж у куниці, часто з сивиною.

2. Горляна пляма у соболя менша, жовта, різних відтінків, у темних соболів майже не примітна.

3. Хвіст соболя більш густий, м’який і пишний і не видається за кінці задніх лап, як у куниці.

Використовують шкурки куниці для тих самих цілей, що і соболя, звичайно в натуральному обробленому виді.

Кідус – це суміш куниці і соболя. Ознаки середні. Колір світло-пісочний із світло-голубим пухом. Пляма жовтого кольору. Сорти і диференціація за кряжами та що і у куниці.

Хорза – це один з видів особливо довгої куниці. Мешкає на Дальньому Сході. Це ворог соболя, так як нападає на нього, тому його знищують. Хорза має жовтуватий волосяний покрив.

Родина лисячих.

Лисиця – область розповсюдження весь СНД, за винятком Арктичної тундри і островів Крайньої Півночі. За своїм значенням в хутряному господарстві СНД, лисиця займає одне з перших місць.

Морда у лисиці гостра, довга, довжина шкури до 30см. Хвіст великий густий, з білим кінцем, вуха великі. Внаслідок великої області розповсюдження з різними географічними умовами лисиця відрізняється великою географічною мінливістю: від великої яскраво-червоної Камчатської лисиці до дрібної сивої низько волосяної (корсак) караганки кавказької. Лисиця в сировині поділяється на 26 кряжів, а оброблена – на 9 груп.

Вона має також велику індивідуальну мінливість, яка виражається головним чином в сильних відхиленнях забарвлення хутра. Тому зоологічний вид (лисицю звичайну) поділяють на 5 окремих хутряних видів: лисицю звичайну; сиводушку; хрестовку; сріблясто-чорну і чорно-буру; платинову.

Між цими видами існує ряд поступових переходів.

Лисиця червона – з сірим, ясно-червоним і червонуватим кольором, з білим, сивуватим або червоним кольором черева і з біло сивуватою душкою.

Сиводушка – хребет і огузок бурувато-сірого кольору з нечистою сріблястістю (жовтуватою), пух сіро-голубий, темніший ніж у червоної. Душка і черево темно-сірі.

Хрестовка – схожа на сиводушку, але значно темніша за неї, хрест на спині чорно-бурого кольору, чорний ремінь, огузок сріблястий. Пух темно-блакитний. Душка і черево темно-бурі, майже чорні.

Чорно-бура лисиця (дика) – зустрічається у тайзі східносибірського регіону. Схожа на чорно-сріблясту, але звичайно з буруватим відтінком волосся на хребті і червонуватим волоссям у середині вушних раковин.

Сріблясто-чорна лисиця (кліткового розведення) – з чорною остю, частина якої має білу зону (срібло) в верхній частині ості. За кольором (чистоті) її поділяють на 4 групи:

1. Чітко помітний чорний ремінь, пух сіро-блакитни без рудого відтінку.

2.На чорному ремені видний наліт сірого відтінку, на огузку майже нема ременя.

3. На волосяному покриві примітна рудина, ременя нема.

4. Ременя нема, рудина більше.

За ступенем срібла сріблясто-чорну лисицю поділяють на 3 групи:

1. 1 – до 90-100% срібла.

2. 2 – 60-90% срібла.

3. 3 – 30-60%.

Чим більше срібла, тим напівфабрикат більш цінний.

Платинова лисиця – також розводиться у звіриницьких господарствах, ость її світла і темно-платинова складається з змішаних білих, чорних волос з чорними кінцями, на хребті – чорний ремінь.

Корсак – різновид лисиці. Довжина її 50-60см. Волосяний покрив низькорослий, світло-сріблястий. Розповсюджена в Казахстані, Середній Азіі, Закавказзі. Випускаються найчастіше в імітованому вигляді під мавпу. В змінені товарних властивостей шкурок лисиць в залежності від району розповсюдження спостерігаються окремі закономірності. Північні і північно-східні лисиці більші і яскравіші, ніж південні. Найдрібніші ташкентські і закавказькі. Чим більш південні лисиці, тим забарвлення блідіше і світліше і кінці товщі і більш грубіші. В зв’язку з географічною мінливістю шкури лисиці поділяють на товарні групи. За топографією волосяного покриву лисиця відноситься до скапулярного типу. В залежності від стану волосяного покриву шкурки лисиці ділять на сорти, а сріблясто-чорних і чорно-бурих за кольорами і відсотку сріблястості. Використовуються шкури лисиць в натуральному обробленому виді стрижені і забарвленні, забарвленими в різні кольори для головних уборів, комірів, жіночих головних уборів, одягу.

Песець – в СНД є два види песців – білий і голубий. Шкурки песців мають великі розміри: довжина шкурки 60-70см, ширина 25-30см. Волосяний покрив зимового хутра дуже пишний, особливо густий, м’який, шовковистий. За топографією волосяного покриву, як і лисиця, відноситься до скапулярного типу. Довжина направляючого волосу до 8см. Песець відноситься до найбільш густоволосих, волосяний покрив розміщений майже вертикально.

§

До літа білий песець змінює забарвлення на димчасто-буре. Блакитний песець коштовний і рідкий різновид песця. Мешкає голубий песець в основному на Командорських островах, зустрічається в тундрі, а також розводиться в звірогосподарствах. Забарвлення його димчасто-сивуватого бурого кольору до рідких ступенів буро-сірих і брунатних кольорів. Цей колір він зберігає на протязі всього року, приймаючи взимку більш блакитний відтінок. На кряжі голубих песців не ділять, а ділять на 3 кольорові групи.

Шкурки голубого песця і білого песця поділяють за пишнотою волосяного покриву, кольором, сортам і категоріями дефектності. Песець ділять на 4 сорти. 4й сорт зветься недоносок (волосяний покрив напівволосяний з низькою остю світло-бурого кольору, хвіст сіруватий, пух – блакитний, осінній песець). Використовують шкурки песця для головних уборів, комірів, жіночих хутрових уборів.

Використовуються шкурки песця в натуральному вигляді, іноді забарвлені. Нещодавно виведений сіро-голубий гібрид – лисопес (лисопесцевий).

Єнот уссурійський або єнотовидна собака. За розміром нагадує лисицю, але з більш коротким хвостом. Волос у уссурійського єноту густий грубуватий, дуже високий (до 11см), колір черева бурий з сіро-голубим пухом. Ость на спині трьохкольорова: бурий низ, сіровато-жовта середина з чорними кінцями, іноді з жовтуватістю. У літніх екземплярів сильно відокремлюється хрест на спині. Шкурки єнотів йдуть на виготовлення виробів в натуральному вигляді, стриженими і забарвленими.

Мешкає уссурійський єнот в великій кількості на дальньому сході. З 1913 року широко розселений у Європейській частині СНД і Сибіру. Особливо успішно його розселення було в Білорусі, Пськовскій і інших областях Європейської частині СНД, де здійснюється його регулярний промисел. Ця тварина надто плодюча, дає одразу до 5-15 малят, дуже цілющий жир, занурюється в сплячку з листопада до березня. Як у всіх тварин, які залягають у сплячку, у нього одна довга линька з середини весни до середини осені. Найкращі за якістю шкурки зимові повноволосні (1 сорт) і пізньоосінні (2 сорт). Застосовуються для комірів, головних уборів, горжеток. Використовуються і стрижені – під мавпу.

Родина заячих.

Зайці. В СНД мешкає декілька видів зайців: заяць-біляк, заяць-русак, заяць-піщаник. В хутряному промислі головну роль за своєю численністю і розповсюдженню відіграє заяць-біляк, складаючи за кількістю шкурок більш половини всіх зайців. Врожай зайців в тайзі буває через 9-10 років, в змішаних лісах частіше численність їх змінюється в 5-6 разів. Зайці приносять на протязі року до 4 поносів (на півдні) з кількістю малят до 10 в кожному. Розмір шкури до 68см, хвіст короткий.

Заяць–біляк. Має пишний м’який, дуже густий волосяний покрив (22 тис. на кв.см), але відрізняється низькою зносостійкістю. За топографією волосяного покриву відноситься до абдомінального типу. За станом волосяного покриву шкурки зайця-біляка поділяють на три сорти. Використовують в натуральному обробленому вигляді, забарвленими, стриженими.

Заяць–русак. Мешкає в степах, на полях, в перелісках півдні і середині Європейської частині СНД і у Закавказзі. Вуха і хвіст у нього довші ніж у біляка, волосся менш пишне, хвилясте. Взимку має сіре забарвлення, яке переходить влітку в жовтувато-сіре, пух хвилястий, блискучий. Шкурки його мало міцні і використовуються головним чином не на хутрові, а на фетрові вироби.

Заяць–піщаник. Розповсюджений в Середній Азіі, Казахстані, Бурят-Монголіі і ін. Шкурки піщаника менш русака (38-50см), забарвлення схоже на русака з більш світлим тонким і низьким без хвилястості волоссям. Лапи і вуха довгі, шкура тонка. Влітку і взимку забарвлення шкури однакове. Промислове значення його не велике, також використовується в основному на фетр.

Родина білячих.

Білка. Серед хутряних промислових тварин СНД займає перше місце і за кількістю здобуваємих шкурок. Білка мешкає в СНД в лісах і лісостепах, від західних кордонів до Тихого океану.

Шкурка білки невеликого розміру, довжиною 20-30см, площина – 300-500кв.см. Зимовий волос на хребті середньої висоти 2-3см, густий і м’який, сіро-голубого кольору і димчасто-бурого кольору, іноді з червонуватими відтінками.

Горболисисть, черево біле, з обрідниним і низьким волоссям. Тип волосяного покриву – сакральний.

Шкурки білки схильні до сильної географічної і індивідуальної мінливості. На Дальньому Сході кольор волосяного покриву у білки переважно темний, майже чорний. Якутська білка світліша. Найбільш світле забарвлення білки в районі річки Обі. Далі на захід забарвлення волосяного покриву декілька темніє і стає рудою. Пишність і м’якість волосяного покриву також змінюється в залежності від міста проживання. На сході СНД білка має більш пишний і м’який волосяний покрив, у білок, які проживають на заході СНД хутро менш пишне і більш грубе.

У соснових лісах лісостепах Західного Сибіру і Північного Казахстану зустрічається особливо велика білка яка зветься телеутка. Довжина її приблизно 32см, волосяний покрив світло-сірого кольору, дуже пишний, але декілька грубий, хвіст пишний, сіро-блакитного кольору.

Декілька сильна індивідуальна мінливість, яка виражається в відмінностях забарвлення хутра, видно з того, що в ряді районів маються білки такі типи забарвлення:

1) чорнохвістка – хвіст чорний, без бурих тонів;

2) темнохвістка – з хвостом темно-сірого кольору з чорною остю;

3) бурохвістка;

4) червонохвістка;

5) сірохвістка.

Звичайно забарвлення хребта знаходиться в тісній залежності від забарвлення хвоста, і чим хвіст темніший, тим в межах того ж кольору темніший і хребет. Серед білок зустрічаються також альбіноси і хромісти.

Білка–летяга – дрібні шкурки, комір сріблястий, шкіряна тканина менш міцна, застосовують для оздоблення. Сортування шкурок білки в зв’язку з великою мінливістю волосяного покриву достатньо складне. В стандарті шкурки білки класифікуються за кряжами, кольорами, ступенем частоти забарвлення (горболисисті), сортами, дефектами.

В теперішній час виділяють 10 кряжів білки. Ознаками, які характеризують кряж у білки є розмір шкурок, пишність і якість волосяного покриву і колір.

В залежності від кольору волосяного покриву шкурки білки поділяють на: особливо темні, напівтемні, світлі і особливо світлі. Кожному кряжу властивий певний колір волосяного покриву. Ступінь темноти забарвлення визначається за загальним тоном волосяного покриву хребтової частини шкурки без урахування горболисисті на хребтовій частині шкурки.

Горболисистю називають рудий або брунатний наліт на волосяному покриві хребта шкурки. В межах кожного кольору шкурки поділяють за горболисистю (світлість забарвлення). Горболисисть буває розвинена в різному ступені від вузького рудого “ремізка” до широкої смуги, закриваючої майже всю хребтову частину шкурки. Горболисисть позначають по системі частоти забарвлення. Ділення за сортами відображає якість волосяного покриву і шкіряної тканини в залежності від часу здобичі шкурки. Шкурки поділяють на три сорти. До першого сорту відносяться шкурки повноволосні, з густим пухом, високою рівною остю. До третього сорту – напівволосні, з низькими остю і пухом. Використовують білку в натуральному вигляді і фарбують під соболя і норку, для одягу, головних уборів. Хвіст білки використовують для акварельних пензлів.

Родина видрових.

Норка. Існують два види норки: перша – Європейська, яка в СНД розповсюджена в Європейській частині, крім смуги тундри. Поділяються за кряжами (3), сортам (3), категоріям дефектності (3). Друга –Американська –більш велика, з більш темним хвостом.

За зовнішнім виглядом норка за типом топографії відноситься до еквалатерального типу. Голова у норки більш тонка і вузька, ніж у видри, але така ж плоска. Довжина хвоста дорівнює 1/3 довжини тулуба. Тулуб покритий довгим волоссям. Волос норки дуже красивий, міцний, гладкий, блискучий, невисокий, щільно прилягає до тіла. Пух ніжний, густий, короткий, сірого кольору. Ость брунатна або темно –брунатна, більш темна на хвості і лапах. На грудах нерідко біла пляма, мінлива за розмірами і формою. Довжина шкурки європейської норки від 30 до 45см. Американська норка більша, пухнаста, з більш темним і більш довгим хребтом, ніж європейська.

Шкурки дикої норки мають брунатний кольор різних відтінків, на грудах – біла пляма, колір пуху – сірий. Волосяний покрив густий. Більшу кількість норки отримують в останній час від звірків, яких розводять в звіриницьких господарствах. Вони відрізняються великою різноманітністю кольорових категорій – більше 20:

— екстра – чорний або темно-сірий з голубим відливом;

— перший – темно-брунатний, з брунатним відтінком, білий;

— алеутський – покрівне волосся чорне, пух з блакитним відтінком, загальне забарвлення чорне;

— блакитний і ірис, сапфіровий, освітлений сапфіровий;

— сріблясто-блакитний – попілясто-блакітного кольору;

— паламіно-бежевого і димчастого з блакитним відтінком;

— топаз – світло-брунатний з блакитним відтінком;

— пастель – брунатного кольору з гблакитно-сірим відтінком, пух блакитний

— пастель освітлена – пастель більш світлого тону з блакитним пухом, рожевий;

— білий – плямистий;

Шляхом схрещування норки і тхора виведений новий вид – фредка з більш довгим волосяним покривом.

В Карельському звірогосподарстві (1988р.) виведена норка соболина з густим, довгим волосяним покривом, як у соболя.

Шкурки, розведені в неволі, поділяють на 4 розмірні категорії. При експортному сортуванні виділяють 12 сортових категорій. Шкурки дикої і кліткової норки використовують в натуральному вигляді або забарвленні для комірців, головних уборів, жіночих хутрових уборів, одягу. Поділяють їх на сорти, за розмірами, кольорами, групами дефектів.

Видра. Мешканець прісних водоймищ. Хутро її одне з кращих за красою і носкістю. Блискуче, майже рівне за всією довжиною, гладке, з довгою (до 3см) темно або світло-каштанового кольору, грубою остю і ніжним бурувато-попілястим пухом (висота до 2см), черево світліше ніж хвіст.

Хутро дуже густе (до 30тис. на 1кв.см) пухового волосся на хребті, до 50тис. на череві. За міжнародною класифікацією шкурки видри прийняті за еталон зносостійкості. Видра зростає повільно і повного росту досягає тільки на третьому році життя (2-2,5м), тому їх ділять на 3 групи за розмірами, на 4 – за кольорами, на 2 – за сортами, на 3 – за дефектами.

Використовують видру в нещіпаному або тріпаному вигляді з видаленням фарбового волосся, незабарвленими або забарвленими під котика, для комірців, головних уборів.

За топографією волосяного покриву шкурки видри і норки відносяться до еквалатерального типу.

Колан (камчатський бобер). За розміром колан більший ніж видра. Пух довжиною 3см, дуже густий, шовковистий, темного або бурого кольору, більш світлий у основи. Остеве волосся – бурого кольору з сивиною. Мешкає на Камчатці і Курильських островах.

Родина бобрових.

Річковий бобер. Являє собою залишки давньої фауни. Мешкає в Білорусі, в Північному Заураллі, Воронізькій області, Україні і інших районах. Довжина шкури бобра – 75-120см. Він має густий від світло-брунатного до темно-бурого кольору високий і ніжний пух, і обрядну грубу ость, по краям – сивина. Черево густіше і світліше ніж хребет. Використовується в щипаному і нащипаному вигляді. В щипаному вигляді нагадує шкурки щипаної видри, але відрізняється від них більш високим, але менш густим пухом і більш пухкою шкірою.

Нутрія. Батьківщина нутрії – Південна Америка. В СНД вона акліматизувалась в 1928р. в багнистих місцях Кавказу, в Білорусії, на Україні, широко розводиться в звірогосподарствах. Нутрія – водяна тварина, мешканець річок, озер, боліт. За зовнішнім виглядом схожа на річкового бобра. Легко акліматизується, в наслідок чого в останні часи розповсюджується у звіриницьких фермах і індивідуальних господарствах. Волос нутрії складається з густого короткого пуху, особливо м’якого, брунатного кольору з блакитним відтінком і довгої обрядної, більш жорсткої ості. Черево світліше ніж хребет. На череві пух густіший, ость значно обрядніше, ніж на хребті, в наслідок чого при розкрої шкурки в напівфабрикаті розріз роблять не по череву, а по хребту. Шкіра її легка і еластична.

ГОСТ поділяє нутрію на три сорти за станом волосяного покриву, три групи за розмірами (великі, середні, дрібні) і кольорові категорії, кількість яких збільшується завдяки виведенню нових кольорових категорій в звіриницьких господарствах. Використовують шкурки нутрії в натуральному і щипаному вигляді для одягу, головних уборів, комірців.

Нутрія відноситься до еквалатерального типу.

Родина ондатрових.

Ондатра. Завезена в СРСР вперше в 1927р. і розселена в річках, озерах і ставках більше, ніж на половині території СНД. Більше всього її на Балхаші. Заготовки шкурок її в СНД нараховують декілька мільйонів щорічно, і вона стала одним з найважливіших видів промислу ряду регіонів. В місцях її великої концентрації організовані Державні ондатрові господарства. Волос ондатри на хребті рудого, бурого, темно-бурого, аж до чорного кольору. Хвіст довгий, плоский, покритий лусочками, черево світліше ніж хребет, пух густий, ніжний. Ость більш темна, не особливо густа, блискуча, середньої висоти (до 3см), груба. Волосяний покрив на череві більш густий ніж на хребті.

За топографією волосяного покриву, також як і нутрія, відноситься до еквалатерального типу. На хутрові вироби темні шкурки ондатри використовуються в натуральному вигляді, більш світлі забарвлюють під норку або піддають щипанню і забарвлюють під котика.

Родина тхорових.

Тхори. В СНД проживає три виді тхорів – лісний або темний, степовий – світлий, тхір – перев’язка. Відносяться до родини куньїх.

Лісний і степовий тхори є важливим об’єктом хутряного промислу. Волосяний покрив тхора складається з пухових волос, утворюючих на зимовій шкурці високу, густу і світлу підпушність і достатньо обрядного темного (чорного і чорно-бурого) остевого і направляючого волосся, більш густого на хребті ніж на боках. Тип волосяного покриву – латеральний. Волосся коротке на голові, череві довше в середені спини і на боках і досягає найбільшої довжини на огузку (50-60см).

Розміри тхорів залежать від індивідуальної, статевої і вікової мінливості. Самки завжди значно менші, ніж самці. Молоді тхори більш темні і яскраві, ніж старі. За забарвленням шкурок чорний і білий тхори декілька відрізняються один від одного. Забарвлення спини білого тхора більш світле ніж у чорного, у якого темна ость, густіша і темніша і тому більш прикриває світлий пух. Шкурки чорного і білого тхорів відрізняються зносостійкістю, незвалюваністю і використовуються в натуральному вигляді для підкладки в чоловічих пальтах, головних уборів, оздоблення, горжетці в натуральному вигляді або імітованими під соболя.

Тумак – помісь тхора з куницею, він більший ніж тхір і більш цінний.

Хонорик – помісь тхора і норки.

Тхір – перев’язка – окремий вид родини тхоревих, цінність його шкурки незначна. Розміром менший за решту тхорів. Забарвлення його дуже оригінальне: основний тон спини буро-брунатний, по якому розкинуті світло-жовті і жовті плями і смуги. Пух обрядний, сірий, ость густа, нижча ніж у інших тхорів. На лобі біла поперечна смуга типу перев’язки. Використовується в натуральному обробленому вигляді для дитячих пальт, жіночих жакетів, оздоблення.

Горностай – використовувались для одягу царів (мантія). Шкурка ніжно білого кольору, кінчик хвоста чорний. Довжина шкурки 20-25см. Відрізняється великою половою мінливістю. В межах кожного кряжу ділять на 4 розміри і 3 сорти. За ступенем білості ділять на 3 групи: біла, кремова, з сильною жовтуватістю. Використовується для оздоблення.

Ласка – розповсюджена на всій території СНД, що і горностай. Колір брунатний різних відтінків.

Колонок – мешкає у сибірських і уральських лісах. Харчується птахами, нагадує тхора, довжина 30-40см, як у норки. Густий волосяний покрив з яскраво-червоним кольором з піщаним відтінком. Черево світліше, ніж хребет. Шкурки цінні, гарно забарвлюються, цінна імітація під соболя і норку. Використовують на жіночі пальта. Хвіст використовують для художніх пензлів.

Солонгой (гірський колонок) – менший за розмірами колонка, волосся світле, обрядне, низьке, м’яке.

Родина кошачих.

Вона нараховує приблизно 80 видів. В СНД мешкає: сніговий барс, тигр, леопард, дикі кішки, рись – Західній Сибірі, Дульному Сході. Шкурки диких кішок ділять на три сорти, зустрічається кішка амурська, бархатна – її використовують для імітації під соболя, котика, так як вони мають густе, пухнасте хутро.

3. Характеристика асортимента весняних видів хутра.

Весняний хутряний напівфабрикат – це оброблені шкурки звірів, які здобувають в осені або весною ( занурюються в сплячку або живуть в землі) і включає три товарних типи: байбачих, дрібних гризунів, кротових. Єнота також можуть забивати в осені чи весною, так як він занурюється в сплячку.

Родина байбачих.

Байбак – шкурки байбака мають площину 370 – 1500кв.см., довжину 25- 50см, ширину 15 – 30см. Волосяний покрив низький, довжиною волосся не більш 3см. Ость слабко виділяється над пухом. За типом топографії волосяного покриву відносяться до латерального типу. З весняних видів хутра байбак найбільш цінний. Шкурки його поділяють на три кряжа, забарвлений на кряжі не ділять. Його імітують під соболя, норку, котика. В залежності від розміру шкурки ділять на 6 груп.

Забарвлений за характером волосяного покриву поділяють на м’яковолосний і грубуватий. Шкурки байбака за якістю волосяного покриву ділять на три сорти.

Тарбаган – це байбак, проживаючий в горах. Волосяний покрив його більш високий, не прилягає до шкіряної тканини, більш довгий ( більше 4см), м’який. Шкурки тарбагана ділять на три кряжі, три сорти. Забарвлений на кряжі не ділять, а поділяють на м’яковолосні і грубо волосні. Використовують шкурки байбака і тарбагана на пошиття пальт, жакетів, головних уборів, комірів.

Ховрашок – це шкідник, нараховується 2 видів. Найбільш великий вид ховрашка – піщаник. За характером волосяного покриву його поділяють на м’яковолосні і грубо волосні, за розмірами – на 4 групи, за якістю волосяного покриву – на 2 сорти. Використовують на виготовлення пальт, комірів, жакетів. Ховрашка імітують під норку, забарвлюють в чорний і брунатний кольори. Ховрашка звичайного ділять на 3 кряжі, за розмірами на 3 групи, за якістю волосяного покриву на 2 сорти.

Родина дрібних гризунів.

Бурундук – довжина 20см, волосся низьке, обрядне, рудо–пішаного кольору і 5 чорних смуг на спині. Шкіряна тканина слабка, використовують в натуральному вигляді на жіночі жакети і забарвленими.

Хом’як — довжина до 20 – 30см. Забарвлення бурувато–руде, з білою душкою і чорною смугою по череву. Висота волосся 3см. Використовують в натуральному забарвленому вигляді під норку. Його знищують.

Щур водяний – він менший ніж коморний щур, використовують в натуральному виді і забарвленого.

Тушканчик – також шкідник, буває великий або земляний. Довжина шкурки 14см з довгим хвостом – пензлем. На хребті буро–сірий. Використовують в натуральному вигляді і забарвлюють в брунатний кольор під леопарда, використовують для оздоблення.

Сліпиш – довжина до 15 – 20см. Волосяний покрив м’який, світло – сірого кольору. Тварина веде підземний спосіб життя, не має очей і вегетаріанець. Він відлюдник. Залишаючи родину, до кінця своїх днів живе один, риє в землі підземні лабіринти, якими користуються інші звірі ( тхори, ласки ).

Родина кротових.

Кріт – розповсюджений в лісах України і на більшій частині Сибіру. Волосяний покрив по всій шкурці низький, рівний, бархатний з однаковою висотою. Самець значно більший ніж самка. Іноді зустрічаються альбіноси. Він веде підземний спосіб життя, сліпий. У крота линька йде на протязі року. Вироби з шкурок крота значення не мають. Линька відбувається постійно, тому сорту нема. Необроблену шкурку ділять на кряжі, в обробленому виді на групи. Він цінний для сільського господарства, тому деякий час був заборонений відстріл. За топографією – еквальний.

Ведмедик – риючий гризун, харчується підземними рослинами, плодами, корінням. Якщо кріт корисний, то ведмедик шкідливий так як під’їдає корені рослин. Шкіряна тканина міцна, волосся густе, хутро рівне, м’яке, сріблястого кольору.

4. Основні принципи сортування хутряного напівфабрикату.

Більшість властивостей, притаманних хутровим шкуркам, природного походження, формуються починаючи з моменту зародження тварини. На ці властивості, звичайно, впливають самі різні біологічні фактори. В процесі обробки основні властивості волосяного покриву змінюються мало, тому в основі сортування шкурок як в сировині, так і в напівфабрикатах, лежать біологічні ознаки волосяного покриву. Волосяний покрив тварин під впливом різних факторів зовнішнього середовища схильний до сильної мінливості. Мінливість волосяного покриву хутряних тварин пов’язана з умовами проживання, географічним районом, часом року, віком, а також залежить від індивідуальних відхилень.

Ділення шкурок за сортами (сезонна і вікова мінливість).

Сезонні зміни клімату сильно впливають на організм тварини, відбувається різка переміна волосяного покриву хутряних тварин. Сезонне змінення шкурок зустрічається у всіх тварин, відображаючись як на властивостях волосся, так і на властивостях шкіряної тканини. Волосяний покрив при переході від літа до зими і від зими до літа звичайно зазнає змінення в довжині, густоті, формі і ніжності, а у деяких видів (горностай, песець, заяць–біляк) і в кольорі волосся. У наземних хутряних тварин, проживаючих в умовах клімату з морозною зимою, спостерігаються більш різки сезонні відмінності будови волосяного покриву, ніж у південних видів тварин з менш різкою різницею в температурі зими і літа. Не особливо великі ці відмінності у напівводяних тварин, так як середовище їх проживання менш схильне до різких змінень температури.

Линька служить пристосуванням хутряних тварин до кліматичних змін навколишнього середовища. Линька – це періодична зміна волосся хутряних звірів і домашніх тварин в процесі сезонних вікових змінень.

У хутряних звірів, не впадаючих у сплячку взимку, линька відбувається два рази – весною і восени, а у тварин, які впадають до сплячки, спостерігається тільки одна линька. У крота – три линьки.

У другій половині зими волосся багатьох тварин тьмяніє, послаблюється, готовлячись до випадання. Весною, з наближенням теплої погоди, тварини змінюють поступово свій волосяний покрив, збмінюючи або все волосся, або його частину. Спочатку починають випадати ость і направляюче волосся, а потім пух шматками.

Линька починається на певній ділянці або ділянках шкури (центр линьки), розповсюджуючись послідовно по всій шкурці. Весняна линька у більшості тварин починається на голові і лапах, потім переходить до загривку, боків, потім линяє огузок і останнім линяє хвіст.

Восени тварини одягаються більш теплим, зимовим волоссям. На звільнених від волосся місцях починають утворюватися нові зачатки волосся, шкіра в цих місцях темніє, так як луковиці знов підростаючого волосся, в яких утворюється пігмент, густо пігментовані і видні через шкуру. Чим волос темніший, тим і шкіра темніша (синаша). Якщо зростає світлий волос (горностай), шкіра залишається світлою. Чим товще шкіра і вище корені волосся, тим менш їх колір впливає на колір шкіри. Після того, як нове волосся остаточно сформується, шкіра приймає свій нормальний кольор. За формою і кольором плям на шкірі під час линьки можно часто робити висновки про стан волосяного покриву шкурки.

Це використовується на практиці при визначенні сортності багатьох видів хутряи, в особливості білки. Вивчення прогнозів точних термінів линьки дуже важливо з точки зору задачі мисливського господарства, так як таким шляхом можна домагатися значного зниження виходу низькосортних шкурок. У різних видів, мешкаючих в межах одного району, середні терміни линьки різні. Початок і кінець линьки залежать від виду тварини, від кліматичних умов, а також віку і статі.

Механізм линьки складається в наступному: з наближенням строку линьки процес ділення клітин в зростаючий зоні луковиці поступово затухає, верхні шари клітин роговіють, відокремлюються від нижніх шарів клітин луковиці і піднімаючись до верху разом із стриженям волоса, приймають колбовидну форму, закріплюючись в волосяному ложі. Нижні шари луковиць, які залишились живими дають зростання новому волоссю. В цій стадіі волос зветься колбовидним. В наслідок порушення зв’язку волоса з піхви волосся під час линьки легко висмикується із шкіри. В цей час з епідермальних шарів піхви, в місцях їх зростання із волосяним сосочком, починає зростати молодий волос який поступово просуваючись по піхві верх до виходу із шкури, виштовхує стару волосяну колбу, поки весь старий волос не буде виведений на поверхню шкіри.

В період зростання волос перемішується по шкірі. В першій стадії свого розвитку, на початку линьки, він знаходиться ближче до клітковини, потім він підіймається до верхньому шару дерми, де і зберігається до свого випадання. Шкіра під час линьки також зазнає змін: звичайно вона стає більш товстою, крихколітою, слабкою. Осіння шкіра звичайно значно жирніша весняної і зимової, що пояснюється найкращими умовами харчування тварин влітку і восені.

Отже в період линьки значно знижується цінність шкурки, в наслідок слабості, низької якості волосяного покриву і шкіряної тканини.

Тому при сортуванні хутряних шкурок в основу визначення сорту покладений стан волосяного покриву в залежності від часу (сезона) здобування звіра. Під сортом хутра розуміється сукупність певних товарних ознак, які залежать від ступеня розвитку волосяного покриву.

Хутро поділяють на два, три .і чотири сорти. Товарними ознаками визначаючими сорт є пишність, густота, довжина, м’якість волосяного покриву. Наприклад, до першого сорту відносяться шкурки повноволосні, з великою частою остю і пухом; до другого – шкурки менш повноволосні, з нерозвиненими остю і пухом; до третього – шкурки напівволосні, з не дуже розвиненими остю і пухом.

Сортування за кольорами (індивідуальна мінливість).

Відмінності в якості хутрового покриву, які не залежать від статі, віку, сезону, місця проживання, звуться індивідуальною мінливістю. Вона визначається такими умовами, як спадковість, якість харчування, його засвоюваність, умови утримання (для кліткового звірівництва), дією ендокринних залоз, хворобою тварин тощо.

Харчування і життєдіяльність тварин в великому ступені впливають на тонкість волосся. Будь-які зміни в харчуванні або життєвих функціях тварин (вагітність, різні захворювання) впливають на доставку до волос живильних речовин, що відображається на зростанні волоса і його розвитку в товщину. Блиск волосся при поганому харчуванні значно зменшується. Індивідуальна мінливість може бути виражена також в поступовій зміні забарвлення (у білки, у соболя). Окрім того, зустрічаються шкурки з різним кольоровим відхиленням (аберацією) від нормального забарвлення. Найчастіше зустрічаються аберації в вигляді альбінізму, меланізму, хромізму.

Альбінізмом зветься відсутність пігменту в хутрі, шкурки альбіносів покриті чисто білим волосяним покривом. Альбінізм буває повним, частковим і зонарним. Повний альбінізм – це відсутність пігменту у всьому волосяному покриві. Частковий альбінізм – це наявність білого волосся тільки на деяких місцях шкурки, в той час, як решта волосяного покриву пігментована нормально. При зонарному альбінізмі волосяний покрив позбавлений пігменту тільки в певний час зростання волосся, тому хутро складається з волосків у яких кінці, наприклад, пігментовані нормально, а основи не пігментовані. Наприклад, у білки, крота та ін.

При меланізмі в волосяному покриві спостерігається надмірний чи нормальний розвиток чорного пігменту при неповному або повному зникненні жовтого. Меланізм буває повним і частковим. Повний меланізм характеризується повною відсутністю в волосяному покриві жовтого пігменту, шкурки приймають чорне забарвлення. Повний меланізм зустрічається у багатьох видів хутряних тварин, наприклад, вовків, лисиць, зайців-біляків, бурундуків і ін. При частковому меланізмі в волосяному покриві чорний пігмент переважає, а жовтий виражений значно слабкіше: у лисиці – сиводушки.

Хромізмом зветься явище, коли в волосяному покриві розвивається тільки жовтий пігмент. Хромізм також буває повним, коли при відсутності в волосяному покриві чорного пігменту відбувається надмірний розвиток жовтого; частковим – коли вміст жовтого пігменту в волосяному покриві вищий, а вміст чорного нижчий, ніж в нормально забарвленій шкурці.

В зв’язку з такою мінливістю при сортуванні шкурки багатьох видів хутряних тварин ділять за кольорами. До таких видів відносять білку, сріблясто-чорну лисицю, куницю, норку, соболя, песця голубого та білого тощо.

Мічурінська наука вчить, що організм і необхідні для його життя умови являють єдність. Вона дає можливість розкрити зміни живих організмів від змін середовища. Умови життя є першоджерелом змінення спадковості організмів і разом з тим першопричиною змінення органічних форм, перетворення одних видів в інші. Ця наука дозволяє не тільки знати і пояснювати закономірності живої природи, але й активно змінювати її і підкоряти людині. На основі законів індивідуальної мінливості радянські вчені зоологи, вивели у звіриницький господарствах цілий ряд нових кольорових категорій хутряних тварин, таких, як лисиця снігова, платинова, біломордка, норки більш ніж 20 кольорових категорій, нутрії, кролика тощо.

Сортування шкурок за дефектністю.

На шкурках хутряного напівфабрикату часто зустрічаються дефекти, які знижують вартість шкурки, не впливаючи на її сорт. В залежності від наявності і величини дефекту шкурки поділяють на категорії: нормальні, А, Б, В. Дефекти оцінюють або в балах (наприклад, шкурки лисиці, кролика, дрібних гризунів) або для кожної категорії встановлюють повний розмір або показник дефекту. Дефекти на шкурках бувають дуже різні. Такі дефекти як: розриви, дири, лисини, витерті місця повинні бути прорізані і зашиті. В результаті утворюється шитність, яку згідно стандарту враховують як дефект. Шви, які отримують при вшиванні між собою шкурок або їх частин, не відносять до дефектів.

Основними дефектами напівфабрикатів є:

— запал волосся – ділянки шкури, кінці яких оголені і ость має завиті кінчики;

— вихори – променеподібне розповсюдження волоса в різні сторони від будь-якого центру. У одних шкурок, наприклад, опоєк, вихори природного характеру, у інших – байбак, піщаник, придбаного характеру і утворились від тиску нори на волосся цих тварин під час сплячки;

— битість ості – обламані, потерті кінці направляючого і остевого волосся, в результаті чого утворюються ділянки одного пухового волоса, іноді з обламаними кінцями;

— витерті місця – потертий волосяний покрив звичайно в початковій стадіі весняної линьки;

— вихвати волосяного покриву – ділянки хутра стрижених шкурок, у яких в окремих місцях волосяний покрив підстрижений нижче, ніж на всій шкурці;

— ломени – пошкодження шкіряної тканини в наслідок розриву епідермісу і сосочкового шару дерми;

— молєєдіни – пошкодження волосяного покриву міллю;

— наскрізний волос – випадання волоса з боку шкіряної тканини в результаті підрізання волосяних сумок при міздрінні шкурки;

— теклість волосся – випадання волосся внаслідок послаблення зв’язку коренів волосся з шкіряною тканиною шкурки;

— шви – вшита шкіряна тканина в місцях усунених дефектів.

Шви бувають поперечні і долеві.

Перераховані дефекти збільшують категорію дефектності шкурки в кожному сорті і впливають на ціну напівфабрикату і готових хутрових виробів. Вони бувають як біологічного походження, так і технологічні (шви, прострочка, наскрізний волос).

Лекція на тему:

§

Вироби з хутра завдяки своій природній красі, високим теплозахисним та експлуатаційним властитвостям, можливості багаторазової реставрації користуються підвищенним попитом покупців. Потреби у хутрових виробах постійно зростають, міняється їх характер. Тому працівникам торгівлі, комерційним структурам необхідно постійно вивчати потреби населення, добре знати можливості хутрової промисловості, з тим щоб максимально забеспечити населення в різноманітних виробах. Найбільшими хутровими підприємствами України є Харківське, Тисменицьке, Одеське, Жмеринське хутрові об’єднань цілий ряд хутрових фабрик. Є й ряд комбінатів, які займаються разведенням, вичинкою, пошиттям та реалізацією хутрових виробів /»Бізон», Донецька область та ін./. Певна частка потреб у хутрових виробах покривається за рахунок імпорту, насамперед з країн СНД (Росії, Казахстану, Азейбарджану), Латвії, Туреччини, Монголії, Китаю, Кореї, Голландії, Німеччини, Фінляндії та ін.

Збільшенню випуску хутрових виробів, розширенню іх ассортименту сприяють розвиток сировинної бази України, будівництво та реконструкція хутрових підприємств, оснащення їх найновішим устаткуванням, впровадження нової технології вичинки та оброблення хутрових напівфабрикатів. Для збагачення фауни нашої країни завезено й акліматізовано нові види звірів (ондатри, американської норки і нутрії, єнота-полоскуна), реакліматізовано бобра, видру, розширюється їх мешкання, введено ліцензії на відстріл деяких звірів, створено заповідники, заказники, звірорадгоспи і звірогосподарства споживчої кооперації по разведенню норки, песця, сріблясто-чорної лисиці, тхорів, єнотовидного собаки. Освоєно для кліткового разведення високопродуктивних гибридів норки, тхора, колонка-хонорики, кохосихи, кофутери, кофу-нотери, фунотери. Проводяться роботи по роозробці техніки кліткового розведення ондатри, види та ін. На частку хутра, що заготовляється у звірогосподарствах, випадає понад 90%.

Природні умови України сприяють доброму розвитку вівчарства, кролівництва та інших домашніх тварин, які йдуть на оснащення вітчизнягої хутрової промисловості шкурками — кролика, смушка, козлики хутрового, жеребка, опойка, хутрової і шубної овчини. Постійно ведуться роботи по одержанню нових кольорів, відтінків, поліпшенню малюнка завитків шкурок каракулево-смушкової сировини. Значну в обсягу хутрової сировини частку займають шкурки кролика. В тісній співдружності спеціалістів-практиків та учених НДІ хутрового звірівництва і кролівництва України і країн СНД створено цілий ряд нових породних груп тварин, у тому числі селекційних (кролік «сріблястий» і «сірий великан», створені у звірорадгоспі «Петревський» Полтавської області під керівництвом А.П. Корлевського, українські смушки).

Основне місце в хутряному експорті України займає продукція вівчарства і кролівництва. Українські смушки та вироби з них користуються підвищенним попитом на світовому ринку і мають високу конкурентоспроможність. До хутряних і овчинно-шубних товарів належать різноманітні хутряні та овчинно-шубні вироби, а також невичинені (сировина) та вичинені шкури хутряних та морських звірів, домашніх і сільскогосподарських тварин, призначенних для виготовлення готових хутряних та овчинно-шубних виробів.

§

Хутряні та овчинно-шубні напівфабрикати — це вичиненні натуральні або фарбовані шкури хутра хутряної та шубної сировини. Сюди ж відносять різноманітні хутра, пластини і смуги, зшиті з вичинених або фарбованих шкурок у вигляді прямокутних або трапецієвидних полотнищ, з якиз викроюють деталі хутряних виробів.

Шкурки можуть бути зняті з тушок пластом — при їх поздовжньому розрізанні по череву і лапках, а також трубкою або пашчохою — при зніманні цілими без розрізання. Після зняття з тушок шкурки обезжирюють, травлять і консервують сушінням, соленням, квашенням.

Вичинка шкурок включає: підготовчі операції вичинки, власне, вичинку й обробку.

При проведенні підготовчих операцій відбувається видалення окремих частин шкурок (обрізання), обводнення шкурок, видалення консервуючих речовин і забруднень, розчинення деяких білків, механічне опушення шкірної тканини і видалення прідшкірно-жирової клітковини (міздріння, розрізка), обезжирення шкурок майними речовинами і органічними розчинниками, стрижка надмірно довгого волосся.

Власне вичинка полягає в розпушуванні колагенових пучків шкірної тканини (дерми) розчинами кислоти і нетральних солей (нікелювання) , також ферментами (м’якшення) , підвищення хімічної та термічної стійкості шкурок (дублення переважно солями хрому), пластичності і водостійкості шкірної тканини (жирування), видалення надмірної вологи (сушіння).

Обробні операції передбачають (відкачування шкурок) обробку в барабанах з вологою тирсою, змоченою жиророзчинниками для очищення волосся від жиру, пилу і надання м’якості шкірний тканині; розбивку шкірної тканини на розбивально-витягальних машинах для підвищення її м’якості і пластичності; биття і пластичності; биття і чесання волосяного покриву для повного його очищення від тирси, пилу і розчісування сплутаного волосся. Для поліпшення зовнішнього вигляду деяки види напівфабрикату піддають стрижці (вкорочують волосяний покрив), пілюванню (зрізають біля основи остьові та непрямке волосся), надмірно грубого остьового волосся, а також фарбуванню та відбілюванню. Фарбування та відбілювання шкурок проводять в разі імітації більш дешевої сировини (овчини, кролика) під більш цінні (котик), а також коли необхідно виправити, поліпшити природний колір хутра цінних видів хутра (песця, курниці, норки, горностая та ін. ) , поглибити природний колір, наприклад, чорного каракуля і смушки. Основними засібами фарбування є: занурювальне (барабанне) однотонне фарбування волосяного покриву і шкірної тканини, намазні способи — пробивне (фарбування жорсткими щітками всієї товщини волосяного покриву), верхове (нанесення барвника темнішого кольору на кінчики пофарбованного волосся), аерографне (розпорошення фарби для одержання тонів і напівтонів), трафаретне і резервне (нанесення на кінчики волосся перед фарбуванням спеціальної речовини «резерву»).

Для відбілювання шкурок використовують хімічні (перекис водню, персульфат) і оптичні відбілюючі речовини (бланкофори).

Шкурки овчини, призначені для виготовлення виробів підвищенної якості, облагороджують для надання їм блиску і видалення покрученності волосся. Облагороджування полягає у багаторазовому хімічному впливі на волосяний покрив суміші гідролізного етилового спирту і мурашиної кислоти (люстрування) й обробку формаліном.

Хутряний напівфабрикат, як і хутряну сировину, підрозділяють щодо часу добування на зимові та весняні види. Основними видами зимового хутра є: видрові, боброві, ондатрові, ведмежі, росомахові, єнотовидні, кунячі, тхорячі, барсучі, заячі, білячі сімейства. Весняні види хутра — це суркові, дрібних гризунів та кротові.

Вичинені шкурки хутряного напівфабрикату класифікують за кряжами, сортами, розмірами, кольором, групами дефектності, оздобленням.

За кряжами напівфабрикати ділять тому, що товарні властивості одного й того ж виду сировини міняються залежно від географічного місця мешкання звіра. Шкурки хутра різних кріжів відзначаються властивостями, які притаманні шкуркам тільки одного кряжу (розмір, пухкість, висота, густота волосяного покриву, колір і шовковистість волосяного покрову, товщина шкірної тканини, маса).

Кряжу дається назва того географічного району, звідки находят шкурки. В деяких стандартах термін «кряж» замінено номером. За кряжами підрозділяють не всі види хутра, а лише вичинені шкурки білки, червоної лисиці, норки, білого песця, соболя, сурка, тарабагана.

За розмірами ділять напівфабрикати тих видів, у яких дуже виражена різниця у величині, на яку впливає стать і вікова мінливість. Різні види шкурок ділять за розмірами на різну кількість категорій. Розмір напівфабрикату визначають, вимірюючи його довжину (від очей до кірня хвоста) і ширину (по середній лінії) і перемножуючи одержані величини. Звичайно хутряний напівфабрикат за розмірами підрозділяють на три категорії — великі, середні, дрібні.

Сорт шкурки зображує стан волосяного покрову залежно від часу (сезону) добування звірка. Під сортом хутра розуміється сукупність певних товарних ознак, які залежать від ступеня розвитку волосяного покриву шкурки.

Товарними ознаками, що визначають сорт, є пухнастість, густота, довжина і м’якість волосяного покриву. Ці ознаки для хутра кожного виду мають свої характерні особливості.

Більшість видів ділиться на три сорта і, деяки — на чотири, більш цінні — на два.

До першого належать шкурки повноволосі, з високою частою остью і густим пушом; до другого -шкурки менш повноволосі, з недорозвиненою остью і пушом; до третього шкурки напівволосні і з неповністью розвиненими остью і пушом; до четвертого — шкурки напівволосні і з неповністью розвиненими остью і пушом або шкурки з низьким грубим волосяним покривом, майже без пуху або з пухом, який ледве почав розвиватися (вовк, шакал, росомаха). Ранньовесняні шкурки відносять до другого сорту (наприклад, шкурки білки виділено в самостійний сорт), вони мають ознаки початку весняного линяння (перезріле волосся, поріділе тьмяне волосся і т.п.).

Шкурки деяких видів бувають вищого (екстра) сорту, наприклад, соболь.

За кольором ділять напівфабрикати тільки таких видів хутра, у яких дуже виражена мінливість кольору волосяного покриву. Особливо сильно виражена мінливість забарвлення волосяного покриву у шкурок кліткових звірів: норки, нутрії, сріблясто-чорної лисиці, голубого песця.

За групами дефектності підрозділяють шкурки залежно від наявності дефектів шкірного та волосяного покриву. Більшість видів напівфабрикатів підрозділяють на чотири групи дефектності: нормальну (Н), дрібну (А), велику (В), або 1, 2, З, 4.

Щодо обробки волосяного покриву розрізняють шкурки натуральні, стрижені, щипані, еспіліровані, фарбовані (занурюваним, трафаретним, аерографним і іншими способами), а також особливої обробки (піддані люструванню та прасуванню).

За призначенням хутряний напівфабрикат може бути використано для головних уборів, комірів, одягу, частин одягу (підкладка, опушка), жіночих хутряних уборів, виробів, що не належать до одягу (килими, накидки та ін.).

Хутряний напівфабрикат — це вичинені шкурки домашніх тварин (кроликів, кішок, собак — зимові види; лошат, телят, овець, кіз, північних оленів -весняні види), які за якістю волосяного покриву придатні для виготовлення хутряних виробів. Хутряний напівфабрикат ділять на п’ять груп: хутряний домашній напівфабрикат, каракулево-смушковий , овчинно-хутряний, овчинно-шубний, хутряний напівфабрикат морських звірів.

Шкурки домашніх тварин (хутряний напівфабрикат) географічній мінливості не піддаються, оскільки їм створюються спеціальні умови утримання. Тому шкурки домашніх тварин групуються не за кряжами, а за породами. При визначенні породи користуються такими ознаками, як колір і відтінок, блиск, висота, ніжність, густота й еластичність волосся, товшина і щільність шкірної тканини, розмір і вага шкурок.

За розмірами та кольорами хутряні шкурки ділять за тими ж ознаками, що й хутряні. Поділ шкурок домашніх тварин за сортами зимових виродів кролика, кішки, собаки — аналогічний також зимовій хутрянині тобто залежать від сезону забиття. Шкурки молодих весняних видів хутра (лошати, опойка, пижика) діляться на сорти не за сезонними ознаками, а за висотою первинного та повторного волосяного покриву, розвиток якого зв’язаний з віком молодої тварини або її ембріонів. Чим вище волосся їх шкурки (включаючи голяків та габелків), тим вона звичайно менше красива і цінна. Шкурки лошати та опойка за характером волосяного покриву діляться, крім того, на гладкі та мхаристі. Шкурки молодняка мають більш цінне хутро, тому їх вищий.

При сортуванні хутряного напівфабрикате враховують породу, сорт, розмір, колір, групу дефектності, а для весняних видів — ще й вік.

Каракулево-смушковий напівфабрикат це вичинені шкурки ягнят різних порід грубововняних овець (каракульских, українських, смушкових, курдючних, помісних і інших) є характерною будовою волосяного покриву у вигляді закрутів і мхаристого малюнка. Характер закрутів, ступінь їх росповсюдження за площею шкурок (фигурність), блиск, шовковистість, густота і висота волосяного покриву, товщина і щільність шкірної тканини головні ознаки якості каракулево-смушкового напівфабрикату. Розрізняють цінні, малоцінні і деформовані (порочні) типи завитків. До цінних належать валок (закриті довгі завитки), боб (закриті укорочені), гривки (з волоссям, що розходиться по середній лінії в обидва боки); до малоцінних — кільце, равлик, горошок (дуже дрібне кільце), штопор; до деформованих — ласи (гладке волосся без завитків) та ін. Залежно від породного походження кокакулево-смушковий напівфабрикат поділяють на каракуль, смушок і мерлушку.

Шкурки каракуля, смушка і мерлушки діляться на сорти залежно від будови і його розміщення на шкурці, блиску, шовковистості і висоти волосяного покриву, товщини шкірної тканини. При сортуванні враховують також породу, вік, колір, групу дефектності напівфабрикату.

Каракулевий напівфабрикат залежно від віку включає вичинені шкурки ембріонів (голяк, каракульчу, каракуль-каракульчу), новорожденних ягнят (каракуль), підрослих ягнят (якобаб — від одного до шести місяців). Його підрозділяють на чистопородний і каракульметис, що визначається грубуватим, малошовковистим, слабоблискучим завитком. На відміну від чистопородного каракуль­метис має на голові, лапках, по краях шиї і черепа гладкий або слабозакручении волосяной покрив. Чистопородний каракулевий напівфабрикат найбільш цінний. За кольором його ділять на чорний, сірий і кольоровий. Залежно від перелічених ознак сортування чорний каракуль підрозділяють на 2 9 сортів (марок), що позначається однією-двома літерами (П-відбірний, Пп — жакет-московський, Са — жакет товстий тощо). Всі сорти чорного каракулю за цінністю об’єднують у чотири групи: жакетна, ребристо-плоска, кавказька і малоцінна. Каракуль-метис чорний ділять на 22 сорти і кожний сорт позначають літерою.

Сірий чистопородний каракуль залежно від посідання чорних і білих волосин буває світло-сірого, сірого і чорно-сірого забарвлення.

Кольоровий чистопородний каракуль мають різноманітні види забарвлень — світло- і темно-коричневе, сур (різко виражене зонарне забарвлення), гулігаз (поєднання білого волосся з коричневим), холілі (поєднання чорного волосся з коричневим). Залежно від форми і розміру завитків сірий і кольоровий каракуль ділять на три сорти. За якістю волосяного покрову каракулю-метис сірого і кольорового ділять на ті ж колірні категорії і сорти, як і шкурки чистопородного каракулю.

Смушковий напівфабрикат — шкурки ягнят від смушкових порід овець, що розводяться в Україні: решетилівські, сокольскі, батьківщиною яких є Полтавська область. Залежно від віку ягнят розрізняють такі види напівфабрикатів: голяк, муаре клям — шкурки ембріонів; смушок новонароджених ягнят, трясок — шкурки молодняка віком 1-6 місяців. Залежно від забарвлення волосяного покриву розрізняють чорні, сірі, кольорові і фарбовані шкурки. За якістю волосяного покриву смушки відрізняються від каракулю більш м’яким, менш блискучим і пружким волосяним покривом, млявими завитками, ділять його на три сорти. На світовому ринку українські смушки і вироби з них користуються підвищенним попитом.

Мерлушка — це шкурки ягнят грубововняних степових (курдючних) і північних (російських) порід овець віком до ЗО днів. Шкурки характеризуються грубуватим матовим або скловидноблискучим волосяним покривом з малоцінними завитками, а також з прямим або злегка хвилястим (муаристим) волосяним покривом.

Сак-сак — шкурки молодняка віком 1-6 місяців -відрізняються від мерлушки перерослим вовняним покривом, що складається з м’яких касичок, які утворюють штопороподібні завитки білого або білого з рудими кінцями волосся.

Овчинно-хутряний напівфабрикат — це вичинені шкурки тонкорунних, напівтонкорунних і напівгрубововняних порід овець, використовувані волосяним покривом назовні. Випускають хутрову овчину натуральною і фарбованою і стриженою, із звичайною, із особливою, із штучним завитком. Залежно від методу обробки і методу фарбування хутряні овчини підрозділяють на однотонні, аерографні, трафаретні, з фотовідбитком. Хутряні овчини ділять на два сорти і п’ять груп дефектності. Основні види овчини ділять на дві підгрупи: вимірювані лінійно (шви, ломини, застриго), вимірювані за площею (діри, плішини, витерті місця, плями та ін.).

Шубна овчина — це шкурки грубововняних овець різних порід (романівської, російської, степової, каракульської, монгольської) натуральні і фарбовані з плівковим покриттям; застосовувані шкірною тканиною назовні. Романівську овчину ділять на групи: пояркова 1-1 групи (шкури молодняка овець віком 5-8 міс.), романівська (доросла) 2-1 групи. Волосяний покрив романівської овчини складається з чорної ості і довшого білого пуху. Російська овчина за кольором буває чорна і сіра, довжина ості перевищує довжину пуху. Степова овчина має вовняний покрив грубуватий, рудого кольору. Шубну овчину ділять на чотири сорти (овчина покривного фарбування — 3 сортів) залежно від кількості і значимості вад.

Вади ділять на лінійні і площинні. Вади на відстані 5 см від краю не враховують.

Важливою вимогою, що ставиться до шубної овчини, є продубленність шкірної тканини. Характерізується за ступенем профарбування дубителем (при рослинному дубленні профарбування не менше 1/3 товщини шкури, при хромовому — наскрізне профарбування). На дотик шкірна тканина повинна бути м’якою, без плям, лискучих смуг, нелипка, стійка до сухого тертя без тріщин відшаровування. Волосяний покрив повинен бути рівно підстрижений, нежирний, добре прочісаний, без збиття.

Хутряний морський напівфабрикат включає шкури морського котика і тюленя, сортуються за тими ж параметрами, що й весняний хутряний напівфабрикат домашніх тварин, за віком, розмірами, сортами, кольором і групами вад і додатково за кряжами (як хутровий напівфабрикат).

Морський котик прийнято за еталон міцності. Котик морський добувають віком від 2 до 4 років, оскільки у більш зрілому віці (сікач) остьве волосся грубшає, а пухове волосся стає рідким. У молодняка волосяний покрив складається з щільного, густого пуху золотисто-червоного кольору і довшої, жосткішої ості сірувато-рудого кольору, яку у процесі вичинки іноді видають. Довжина шкурки досягає 1,5 м.

Шкури котика використовують для чоловічих виробів — комірів, головних уборів, рідше для жіночих комірів і пальт, у нещипаному і щипаному вигляді, фарбовані і нефарбовані. Фарбують наземним способом, тобто забарвлюють лише верхню частину волосся (кінці). За цією ознакою можно відрізнити натуральний котик (бібірет) від імітованих під шкурок кролика, собаки, у яких забарвляють волосяний покрив і шкірну тканину занурювальним фарбуванням.

Тюлень ділиться на чотири кряжі: гренландський, каспійський, байкальський, тихоокеанський. За віковими групами шкурки тюленя підрозділяють на більок — шкурки малят тюленя по 15 днів з густим, м’яким, довгим, блискучим первинним волоссям білого кольору; хохлуша — шкурки тюленя (до 1 міс.) з грубішим коротким волоссям (шкурки каспійського тюленя — тулунка); сірко і сівець — шкури тюленя віком до 1 року, що перелиняв, з рідким коротким волоссяним покривом; нерпа — шкурки тюленя більше 1 року з рідким грубим волоссяним покривом, що складається переважно з остьового волосся без пуху. Білька і хохлушу (фарбовані в чорний або коричневий колір) застосовують для виготовлення уборів і комірів. Сірка і нерпу використовують (натурального кольору або фарбовані) для виготовлення головних уборів, піджаків, напівпальт спортивного типу. Шкурки білька ділять на два сорти: 1-й з черевним густим, блискучим і міцним волосяним покривом; 2-й з черевним, злегка ослаблим (що перебуває на початковій стадії линяння) волосяним покривом. За розмірами шкурки тюленя ділять на великі, середні і дрібні.

В Україну хутровий морський напівфабрикат і вироби з нього надходять з держав СНД, Голландії та інших країн.

§

Кравецьке виробництво включає підготовку і розкрій підкладових тканин, утеплюючої підкладки, комплектування скрою, з’єднання хутряного ворсу з підкладною й утеплюючою підкладкою в готовий виріб, обробку виробів (чищення хутра і підкладки, биття, прасування, підрівнювання і розчісування волосяного покриву).

До товарів з хутра, що находять на внутрішній ринок України, видносять хутрові вироби одягу, головні убори, жіночі хутрові убори, хутряний одяг, овчинно-шубні вироби (одяг, головні убори, рукавиці), хутряні вироби домашнього вжитку. Аналіз обсягів виробництва і споживання хутряних виробів в Україні показує, що більша частина припадає на хутряні головні убори (понад 70%). Виробництво хутряного одягу рік скорочується через дефіцит хутряної сировини, їх частка у загальному обсягу виробництва України в 1992 році становила відповідно 9,7% 17,3%. Дещо збільшилось виробництво хутряних жіночих уборів (з 1,2% у 1985 р. до 7,3% у 1992 р.).

Хутряні деталі одягу включають коміри, манжети, хутряне оздоблення та підкладки. Коміри класифікують за фасонами, статевіковими групами, розмірами, застосовуваними напівфабрикатами. їх підрозділяють на чоловічі (44 6 0 розмірів) , жіночі (44 60 розмірів) , дитячі (24 48 розмірів). Крім того, на комірях вказується площа в кв.дм. За фасонами комір бувають щалеві, круглі, прямі/ прямі з лацканами, стойкою, фігурні, типу «коломбіно» (для дівчаток). Виготовляють жіночі коміри майже з усіх видів напівфабрикатів, чоловічі з шкурой нутрії, каракулю, ондатри, овчини; дитячі козлика хутрового, кролика, ховраха, кішки, собаки, овчини та ін. Якість комірів залежить від сорту застосованного напівфабрикату. Разом з комірами у продаж надходять манжети й хутряне оздоблення, що пришиваються до низу, борту, кишень. Виготовляють манжети й оздоблення з тих же напівфабрикатів, що й коміри. Хутряна підкладка застосовується при виготовленні верхнього зимового одягу з верхом з тканини. Для цього використовують шкурки дешевих напівфабрикатів або частин шкурок тхора, лап каракулю, овчини хутряної, мерлушки.

Хутряні головні убори. Підприємтсва України випускають головні убори суцільно-хутряні, комбіновані з тканиною, шкірою і іншим хутром. За цільовим призначенням їх підрозділяють на повсякденні, нарядні, спортивні, формені. За стате-віковим принципом і розмірами розрізняють чоловічі — 54-64, жіночі — 54-62, дитячі — 4 9-55 головні убори. Розмір головних уборів визначається довжиною окружності по внутрішньому боку нижнього борту. За способом виготовлення головні убори бувають м’які і формовані (одержані на жорсткій заготовці). Основними видами головних уборів є шапки, кепі, берети. Найбільшою різноманітністю фасонів відзначаються шапки: вушанка (з прилягаючими до ковпака вушками, напотиличником), ленінградка (типу шапки-вушанки з горизонтальним козирком), гоголь (суцільнохутровий дво- або чотирьохклиннии ковпак), українка (типу гогогль, але її верхня частина вища), московська (ковпак подовженої форми, окол широкой з вирізом спереду або без вирізу), боярка (з широким хутряним околом і ковпаком з іншого хутра або оксамиту), кубанка (урізаний конус основою до верху), спортивна (складається з ковпака, околу, горизонтального козирка і тулії) , олімпійська (має ковпак з плоским дном), ескімоська (з ковпаком у вигляді чепчика і довгими навушниками), напівескімоська (з короткими навушниками). Великим попитом на ринку України користуються з чоловічого ассортименту шапки-вушанки з ондатри, норки, кролика, дещо меншим — з каракулю, нутрії. Серед жіночих головних уборів споживачі віддають перевагу капелюхам різних фасонів з норки голубої, чорної, коричневої. Підвищенним попитом користуються жіночі головні убори з довговорсових хутряних напівфабрикатів песця, лисиці, та ін. Помірним попитом, через високу ціну, користуються жіночі головні убори з соболя, куниці та ін.

Хутряні жіночі убори. До них належать: боа -вузький довгий шарф з хутрових шкурок або лебедя; горжети — цілі шкурки, зняті трубкою або панчохою, круглої форми або плоскі, на підкладці; пелерина -накидка без рукавів, що оглядає плечі, спину, груди, з дорогих видів хутра, на підкладці; напівперелина — великий шалевий комір на підкладці; палантин — широкий хутряний шарф довжиною до 2,5 м на шовковій підкладці; коміри фасонні.

При сигментації ринку верхнього хутряного одягу слід враховувати насамперед статево-вікове призначення, всередині якого одягу розрізняють за розмірами, зростами, видами і фасонами виробів. Є відмінності у виробі хутряного напівфабрикату для виготовлення жіночого, чоловічого і дітячого одягу. За розмірами і зростами чоловічий і жіночий одяг буває з 4 4 по 60 розміри від трьох до шести зростів; дитячих — з 2 4 по 4 2 розміри від одного до трьох зростів. Видовий асортимент чоловічого одягу включає: пальто, напівпальто, куртки, піджаки, жилети. їх виготовляють з міцних, великих шкур з коротким і середнім за висотою волосяним покривом -овчини, опойка, лошати, собаки, тхора, мерлушки.

Пальта, напівпальта і куртки виготовляють одно-і двобортними, прямого покрою. Відрізняються вони між собою в основному довжиною. Куртки можуть бути з капюшоном або без нього. Піджаки — основний вид чоловічого одягу. їх шиють двобортними, прямими, з хлястиком, кишені прорізні з накладками з хутра. Жилети хутряні — вироби без рукавів і коміра, прямі або приталені, з текстильним верхом і некриті (шкірною тканиною назовні без підкладки).

Асортимент жіночого одягу включає пальто, напівпальто, манто, жакет, куртку.

Манто — жіноче пальто з великим заходом пол, без застівки. Для виготовлення жіночого верхнього одягу використовують майже всі види хутряних напівфабрикатів. Практичними в носінні і користують попитом нині жіночі куртки з лисиці, песця і кролика.

До дитячих хутряних виробів належать пальта, піджаки, куртки. Для їх виготовлення використовують малоцінні види хутра кішку, крота, кролика, бурундука та ін.

Овчинно-шубні вироби шиють з овчини шубної {романівської, російської, степової, монгольскої порід овець) шкірною тканиною назовні без застосування підкладки і докладу. За призначенням овчинно-шубні вироби підрозділяють на фасонні (з напівфабрикатів з поліпшеною обробкою) і спеціальні (виробничі). За статевіковим призначенням фасонні вироби бувають чоловічі, жіночі, дитячі. Видовий ассортимент фасонних виробів включає пальта, напівпальта, піджаки, куртки, жакети, головні убори, рукавиці. Ассортимент спеціального одягу -кожухи, бекеші, тулупи, шуби, костюми, куртки. Овчинно-шубний фасонний одяг пошивається різноманітних фасонів і сілуетів, з напівфабрикатів поліпшеної якості з обробкою шкірної тканини під велюр, з плівковим покриттям, пофарбований в синій, бежевий, оранжевий та інший кольори, з облагородженим волосяним покривом або звичайної обробки. Розміри і зрости аналогічні хутровому верхньому одягу. Спеціальний одяг виробляється з овчини шубної нестриженої, фарбовані (переважно в чорний колір) або не фарбовані.

Кожухи шиють однобортними, застібка з допомогою чотирьох ґудзиків, комір відкладний, спинка суцільна або поперечнорізана.

Некритий тулуп — це зимовий постовий і дорожній одяг, однобортний, який застібається на два ґудзики, без кишень, комір відкладний.

Некрита бекеша — це виріб, що складається з двох частин — верхньої (ліф) і нижньої (спідниця), яка може бути розрізною (зі шлицею) звичайної довжини або подовженою, комір широкий, рукава з напуль сниками.

Шуба зі складками відрізняється від бекеші стягнутою спідницею по лінії талії.

Рукавиці шубної овчини випускають двох типів з одним напальком або двопальні. Розрізняють їх за стате-віковим призначенням і розмірами. Ассортимент головних уборів з шубної овчини включає капор і кепі. Вони виготовляються без підкладки з оздобленням хутром.

5. ЯКІСТЬ ХУТРЯНИХ ВИРОБІВ

Якість хутряних виробів залежить від якості напівфабрикатів, їх конструкції, підкладових та інших матеріалів, а також кушнірсько-кравецьких операуій. При перевірці якості хутряних овчинно-шубних виробів встановлюють відповідність їх затвердженному зразку-еталону згідно з технічним описом і вимогами стандартів. При зовнішньому огляді виріб одягають на манекен і перевіряють правільність з’єднання спинки і полочок, вчочування рукавів, коміра, перевіряють якість виконання кушнірсько-кравецьких і оздоблюваних робіт.

Необхідно, щоб хутрові вироби були підібрани їз шкурок однопорідних за видом хутра, сорту, кольору, відтінку, блиску, характеру завитків (шкурки каракулю, смушка, мерлушки), товщиною шкірної тканини, висотою, густотою, м’якістю, а також забарвленням волосяного покриву. Напрям волосся у виробах з нестрижених шкурок повинен йти зверху вниз, на комірах від округлості до пришиву, на стрижених знизу вгору «під зачіс».

Хутряний одяг повинен бути рівним, струнким, мати правильну поставу, всі деталі хутряного верху і підкладки повинні бути з’єднані рівними і міцними швами, без пропусків і просічок, кінці ниток закриплені. Шви, що з’єднують деталі верху, необхідно з’єднувати без захоплення волосся в шов і при обробці вироби ретельно розчісувати, щоб вони не виділялись на загальному фоні.

Якість підкладки повинна відповідати цінності хутряного верху виробу, а колір гармонувати з кольором хутряного верху.

Підкладку сшивають зшивним швом і підшивають на відстані 1,5 см від низу вироби і низу рукавів. При виготовленні вірибу з відлітною підкладкою її по низу не підшивають, а підшивають тільки опушку хутрового верху шириною не менше 8 см.

Всі хутряні вироби утеплюють ватником або стьобаною ватою. Хутряний верх, виготовлений з дрібних і середніх шкурок і іх частин, зміцнюють пристібанням або наклеюванням зміцнюючих тканин (коленкор, ситець).

На хутряний верх жіночих і дитячих пальт, виготовленних із великих шкурок (видри, лошати, овчини та ін.), прокладну тканину не ставлять, але на місцях, що поддаються витяганню (по проймах, виточках, горловині, бокових і плечових швах, лацканах), прокладають бортову тесьму.

Відповідність лінійних розмірів даним, вказаним у технічному описі, перевіряють шляхом вимірювання з допомогою металевої рулетки. Сорт готових хутряних виробів визначається за станом волосяного покриву застосовуваних напівфабрикатів, за винятком комірів, головних уборів і пальт з каракулю, у яких кількість сортів менша, ніж у напівфабрикатів. Група вад також визначається за видами хутряних напівфабрикатів. При виявленні вад кушнірсько-кравецького виробництва сорт хутрових виробів не знижується і група вад не змінюється. В даному випадку вироби підлягають поверненню на підприємства для усунення виявлених вад.

Овчинно-шубні вироби повинні бути виготовлені з овчин однорідних за щільністю, м’якістю, забарвленням і товщиною шкірної тканини, нормально продублених і міцно пофарбованих. Волосяний покрив повинен бути чистим, рівно підстриженим, незбитим, однорідним за густотою, висотою і забарвленням, напрям волосся в деталях повинен бути зверху вниз. У готових виробах не допускаються плішини і пашини, вони мають бути закриті наклеєними або нашитими шубники клаптиками. З’єднання деталей повинно бути міцним, шви рівними, добре втягнутими. Сорт овчинно-шубних виробів встановлюють залежно від дефектів шкірної тканини, волосяного покриву, а також кушнірсько-кравецького виробництва. Більшість виробів ділять на три сорти, кожухи-піджаки — на два. Маркіровка, пакування, транспортування і зберегання хутряних і овчинно-шубних виробів проводяться у відповідності з вимогами стандарту.

Основними факторами ціноутворення хутряних виробів є цільове призначення, застосовуванний напівфабрикат і його обробка, лекальна площа виробів або розмір, якість напівфабрикатів (сорт і група вад) . До додаткових факторів ціноутворення належать: складність фасону виробів і знімного коміра, оздоблення виробів частинами шкурки і фурнітурою, зміцнення шкірної тонкоміздрових напівфабрикатів зміцнюючими тканинами.

Про бизнес:  Начнем производить плиты из фибролита - 35медиа
Оцените статью
Бизнес Болика